Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Звичайно, професор Л.Є. Махновець у 1989 році (радянські часи) нічого іншого написати не міг. Хвала йому хоча б за те, що переклав один із головних імперських літописів (Іпатієвський) українською мовою. Ми пам’ятаємо, що цей літописний звід уперше знайшли «среди дефектов Академии наук» 1809 року. Хто хоче дізнатися, як фальшувалися російською владою так звані «общерусские летописные своды», може звернутись до праці «Країна Моксель, або Московія» (книга третя). Звичайно, все те фальшування немає нічого спільного із наведеною нами цитатою.

Але ми завдячуємо Леонідові Махновцю хоча б за те, що він чітко пояснив, що Літопис Руський скомпільований з інших самобутніх літописів. Не будемо з цього приводу цитувати вченого. І хоча професор Махновець стверджує, що компіляція відбулася у ХІV–ХV століттях, та то звичайні московські «доважки брехні». До середини XVII століття у московитів не існувало концепції єдиного літописання в Русі (Україні) та Московії. У XVII столітті московські царі та їх дяки тільки закінчили переписувати державні документи зі староуйгурської державної мови Золотої Орди на старослов’янську церковну мову Московії. Хто хоче знати детальніше про те переписування, зверніться хоча б до праці сучасного російського історика А.В. Пушкарьова «XV век. Ханы и катаклизмы».

Велику фальсифікацію московської історичної науки розпочав Петро І, а головну частину роботи виконали Катерина II та її «Комиссия по составлению записок о древней истории, преимущественно России». Творилось те у XVIII столітті.

Та повернімося до князя Лева Даниловича. За свідченням професора Л.Є. Махновця, Галицький літопис творила людина із оточення князя Данила (мова йтиме про другого літописця) у 1269 році і довела його до 1265 чи 1266-го. Хоча й перший літописець теж був з оточення князя Данила та працював у 1255 році.

На нашу думку, Галицький літопис був доведений до 1266 року, до часу воцаріння у Золотій Орді хана Менгу-Тимура — онука Батия. І, скоріше за все, князь Лев Данилович був присутній на інавгурації цього хана у 1266 році, як представник Великого князя Василька Романовича та майбутній володар престолу. Певне, опис тих подій та незалежність князівства від Золотої Орди були настільки яскраво описані, що Катерина II вирішила за краще викинути всі свідчення Галицького літопису із 1261 по 1266 рік. Бо в Літописі Руському матеріал, починаючи з 1261 року, позначений, як Волинський літопис.

Може виникнути запитання: на якій підставі автор робить такий сміливий висновок про присутність князя Лева 1266 року на інавгурації хана Менгу-Тимура?

Про те свідчать два пізніші записи у Літописі Руському. Послухаємо їх:

«У рік 6782 (1274)… Після цього ж Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти Дорогичин… І виступивши вночі, взяли вони тоді його (Дорогичин), на самий Великдень, і перебили їх [городян] усіх од малого і до великого.

Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тімура, просячи собі підмоги у нього проти Литви. Менгу-Тімур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу…» [18, с. 428].

А ось другий запис:

«У рік 6788 (1280)… Після цього ж Лев захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні. Він поїхав до [хана татарського] Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просячи в нього на Ляхів, і він дав йому поміч — окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана» [18, с. 432].

Які висновки маємо право зробити, спираючись виключно на тодішні етикет, правила, закони та записи літопису?

Якщо князь Лев Данилович першим разом звернувся просто до царя (хана) Золотої Орди Менгу-Тимура, оминувши сусіднього улусного хана Ногая, то це свідчить, як мінімум, про такі факти:

Перше. Великий Галицько-Волинський князь Лев не вважав себе підлеглим чи данцем[2] хана Менгу-Тимура і Золотої Орди, а отже, звернувся не до хана улусу Ногая, а напрямки — до царя. Між іншим, його посли до царя Менгу-Тимура обов’язково мусили проїхати землі (володіння) улусного хана Ногая.

Друге. Коли Великий князь Лев, порушуючи державний етикет Золотої Орди, звертався напрямки до хана, та ще й не сам, а через послів, то це, як мінімум, означає, що він уже був у ставці царя, особисто знайомий з ханом Менгу-Тимуром та, за ієрархією Золотої Орди, перебував вище улусного хана Ногая.

Трете. Друга цитата про звернення Великого князя Лева до улусного хана Ногая аж ніяк не свідчить про зниження статусу українського князя.

З часів останніх років життя хана Менгу-Тимура і до вбивства хана Ногая у 1300 році руським (українським) князем (воїном), останній (Ногай) перебрав до своїх рук майже всі важелі влади Золотої Орди. Але, як пам’ятаємо, до кінця вісімдесятих років майже весь приріст земель свого улусу той здійснював за рахунок Причорномор’я. Тобто хан Ногай, практично, не чинив тиск на володіння Великого Галицько-Волинського князя. А свою ставку тримав на Дунаї, в сучасному румунському місті Ісакчі. Що зайвий раз свідчить про високий статус Великого князя Лева як у себе в державі, так і в Золотій Орді.

Не забуваймо: удільне Київське князівство у 1252–1301 роках, до смерті князя Лева Даниловича, за свідченням історика М.Ф. Берлінського та офіційної російської історії XVIII — першої половини XIX століття, належало до володінь Галицько-Волинського князя Лева Даниловича. Раніше наводилася цитата цього науковця із праці «Історія міста Києва».

У жодному достовірному історичному джерелі немає згадки про прийняття Великим Галицько-Волинським князем Левом титулу короля і королівської корони чи то з рук представника католицького Риму, чи то з рук представника православного Константинополя, котрий відродив Візантійську (Східно-Римську) імперію. Хоча, слід зазначити, що «в исторической литературе встречаются его портреты (князя Лева. — В.Б.), где он изображён с королевской короной» [169, с. 49].

Та думаю, що ті «изображения с королевской короной» є звичайними московськими «доважками брехні». Людина, яка особисто вигнала католицьких священиків із Києва, не могла бути пошанована гнаною церквою.

Є ще одне повідомлення у Літописі Руському, у його Волинській частині, де говориться ось таке:

«У рік 6776 (1268)… Після цього ж Войшелк дав княжіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин,.. пішов до [города] Угровська в монастир Святого Даниїла [Стовпника]. І взяв він на себе чернече одіяння, і став жити в монастирі…

А в той час прислав Лев [посла] до Василька, так кажучи: «Хотів би я зустрітися з тобою, [і] аби тута і Войшелк був». Василько тоді страсної неділі послав [посла] по Войшелка, так кажучи: «Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся нічого», — бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але