Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський
Як бачимо, офіційна імперська московська думка в кінці XVIII століття, коли Максим Берлінський навчався в Київській духовній академії (1776–1786), ще дотримувалася постулату про належність Києва у 1252–1257 роках до Великого Галицько-Волинського князівства. Києвом у ті роки правив син Данила Галицького — Лев.
Що цікаво, «Екатерининский греческий монастырь», перебудований із католицького костелу XIII століття, існував ще за життя Максима Берлінського. Маємо стовідсотково достовірні факти.
Людина, яка закінчила Київську (православну) духовну академію, не могла помилитися в таких принципових питаннях.
Послухаємо сучасних істориків:
«Коронація була досить скромною, можливо, через бажання занадто не привертати увагу татар. Але допомога так і не надійшла…» [53, с. 22].
Звичайно, посилання сучасних українських істориків на «бажання занадто не привертати увагу татар» — є досить примітивним.
Данило Галицький зі своєю державою у п’ятдесяті роки XIII століття зробив доленосний європейський вибір, та Європа на чолі зі Святим Римським престолом, зайнята внутрішніми чварами та жорстоким протистоянням із Константинополем, не подала йому руки навзаєм. Уже «1255 року (папа Олександр IV) дозволив литовському князю Миндовгу воювати Галицько-Волинську землю» [53, с. 22].
І останнє, на що звертаю увагу читачів:
«Княжение сего престола (Данила Галицького. — В.Б.) по пространству земель… довольно было важно, ибо к нему принадлежали тогда и Галицкое, и Острожское, и Волынское (про Київське говорилося раніше. — В.Б.), а князь писался царём или королём всия Руси» [134, с. 76–77].
Тобто, російські офіційні джерела в першій половині XIX століття, спираючись на давні документи, стверджували, що уже в часи Данила Галицького було Острозьке князівство і належало до володінь Великого князя Данила Галицького.
Помер Данило Галицький, за Літописом Руським, 1264 року, і, звичайно, престол Великого князівства посів його брат Василько. Хоча московська історіографія, щоби вигадати зайві чвари у Великому Галицько-Волинському князівстві, стверджує, що престол держави посів молодший син Данила — Шварно.
Князь Василько РомановичПослухаємо Велику Радянську Енциклопедію:
«После смерти Даниила (1264) Г(алицко)-В(олынское) к(няжество) распалось на 4 удельных кн(яжест)ва, номинально подчинявшихся вел(икому) князю. Вел(икими) князьями последовательно были: Шварн Данилович (правил) в 1264–ок. 1269), Лев Данилович (ок. 1269–1301), Юрий Львович (1301–08), Андрей и Лев Юрьевичи (1308–1323). В 1323 бояре пригласили на престол мазовецкого кн(язя) Болеслава (Юрия) Тройденовича (ум. 1340). В 1340 бояре во главе с Дмитрием Дедко, сохранившим на первых порах в своих руках фактич(ескую) власть, пригласили на престол литовского кн(язя) Любарта Гедиминовича. Г(алицко)-В(олынское) к(няжество) оказалось включенным в состав Вел(икого) кн(яжества) Литовского» [25, т. 6, с. 66].
Маємо класичну московську брехню!
Хоча тут московити запозичили деякі «доважки брехні» від поляків та удосконалили їх цілковито в московському стилі. Головне для них — це відверта брехня про розпад Великого Галицько-Волинського князівства «на 4 удельных княжества». Ото бачите, позбавили «царя-батюшку» влади. А як же Московія, чи, вибачте, Золота Орда, без центральної, деспотичної влади! Цього не може бути.
І невтямки московитам, що ніяких нових уділів у Великому князівстві після смерті Данила Галицького не з’явилось і що влада Великих князів Василька Романовича (1264–1269), Лева Даниловича (1269–1301), Юрія Львовича (1301–1308) була теж досить успішною, хоча й непростою та не без помилок. Але то вже інші питання. Головне для московитів чи то потужно збрехати, чи то переінакшити факти, чи то просто приховати або замовчати правду.
Автор пропонує послухати Літопис Руський та переконатись у брехливості цитати російських академіків та професорів із Великої Радянської Енциклопедії:
«Коли ж Войшелк княжив у Литві, то став йому помагати Шварно-князь і Василько, бо він назвав був Василька отцем собі і володарем. А король [Данило] впав тоді був у недугу велику, і в ній він і скончав живоття своє» [18, с. 425].
«У рік 6776 (1268)… Василько тоді послав услід за ним Шварна, синівця свого, і Володимира, сина свого… І, отож, рушив услід за ними (поляками. — В.Б.) Шварно з Володимиром із великою силою, і були полки [їхні] з виду як бори великії» [18, с. 426–427].
«Після цього ж Войшелк (Великий князь Литовський. — В.Б.) дав княжіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин» [18, с. 427].
Як бачимо, згідно із Літописом Руським, після смерті Великого князя Данила Галицького трон держави посів його молодший брат Василько Романович, і ніякого поділу Великого Галицько-Волинського князівства «на 4 удельных княжества, номинально подчинявшихся великому князю» не сталося. Сини Данила і Василька, згідно із тим же ж Літописом Руським, чітко виконували волю Великого князя Василька і водили «полки… з виду як бори великії».
Також зазначимо: молодший син Данила Шварно не посідав трон Галицько-Волинської держави ні в 1264 році, ні пізніше. За свідченням того ж таки Літопису Руського, 1268 року Шварнові передав литовський великокнязівський трон його тесть Войшелк. Так і літопис написав: «І княжив по Войшелкові Шварно в Литовській землі. Але, княживши літ небагато, і він же переставився» [18, с. 427].
Княжив у Литовській землі князь Шварно, відповідно до Літопису Руського, тільки з 1268 до 1269 року.
Після смерті Великого князя Василька Романовича великокнязівський стіл аж до 1383 року посідали представники роду Данила Романовича. Хоча, звичайно, у Літописі Руському ми цього не знайдемо.
Компілюючи з 1783 до 1796 року так звані «общерусские летописные своды», катерининська «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России» розуміла всю складність тієї справи. Тому тексти виписок із давніх оригіналів, що мали долучатися до якогось із так званих «общерусских сводов», але суперечили катерининським догматам, вилучалися і знищувалися.
Ми вже говорили, що так званий «Ипатьевский», він же — «Руський Літопис» Катерина II взагалі заборонила друкувати, побоюючись «подвоха со стороны малороссов». Микола Карамзін тільки через 12 років по смерті Катерини II «среди дефектов Академии наук» знайшов ті старі компіляції та надрукував, але із вирваними листками. Історики імперії пізніше пояснили, що вони такими й були.
Тому автор пропонує дослідити і визначити, чи пов’язані з іменами руських (українських) князів династії Галицьких ті незаперечні події, які мали місце в реальному часі, і, таким чином, відновити приховану українську історію. Приховану і перебріхану Москвою.
Частина друга
КНЯЗІ: ЛЕВ ДАНИЛОВИЧ (1269–1301)
ЮРІЙ ЛЬВОВОИЧ (1301–1308)
АНДРІЙ ЮРІЙОВИЧ (1308–1323)
1. Князь Лев Данилович
Князь
