Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

По виході на лінію власних сотень, щоб не дати ворогові опам'ятатись, командир бригади наказав перейти в наступ 5-й і 6-й сотням, який провадив особисто поручник Гладич. Ворог не витримав цієї бравурної атаки і почав здаватися. Майже тоді ж, із власної ініціативи, перейшла в наступ і 2-га сотня. Майже все передпілля забіліло простиралами, а то й сорочками, які червоні підносили на багнетах. Пробували комісари і командири червоних стріляти у своїх людей, але всі були знищені ними.

До 11-ї години вранці бригада мала вже такі трофеї: понад 300 полонених рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів, командира дивізії полковника Лілевського, 4 гармати протипанцерні, 5 полкових мінометів, з 20 кулеметів, велику кількість гарматної і рушничної амуніції і понад 200 пар коней з возами, навантаженими різним військовим майном.

Повністю розбито 19-й піший полк 7-ї польської дивізії, у складі якої -25 — 30 % неполяків, і командний склад від командира сотні й вище — не-поляки. Були серед полонених і наші землячки, щось до 50 людей, які ще того ж таки дня увійшли до складу бригади.

Завданням того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. Причиною масової здачі в полон стала неможливість відвороту. Патрулі й частина 1-ї сотні, що лишилися на тилах ворога, з лісків і забудувань вогнем "штурмґеверів" не давали можливості відступу ворожим частинам. Одночасно з нашим наступом над'їхали 6 німецьких "квочок" (автоматичні 37 мм гарматки на опанцерених автах), які значною мірою спричинилися до розбиття 7-го полку (або йдеться про 19-й полк, або про 7-му дивізію. -Ред.).

Після полудня того ж таки дня приїхав до штабу бригади командир [парашутно-танкового] корпусу [Терман Ґерінг" Вільгельм Шмальц] і особисто причепив командирові бригади Залізний хрест, наказавши подати список старшин і козаків для відзначень.

Командир корпусу виявився дуже милим "старшим паном", який сам запросився до нас на вечерю, щоб краще запізнатися з нами. Його цікавила частина, яка на 8-му році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції був нашим щоденним гостем. Завдяки йому невдовзі бригада була злюзована (замінена. — Ред.) і відійшла за Ельбу, що хоч частково нас урятувало. Багато допоміг нами сфабрикований наказ від генерала Шандрука, аби бригада йшла на злуку з 1-ю дивізією.

Пополудні почали прибувати полонені та підвозити трофеї. Привезли і пораненого командира ворожої дивізії. Одягнутий у польську уніформу. Ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме зробив і при штабі.

Надійшов командир бригади і заговорив з ним польською — відповів російською, польської мови майже не знав. Запропонував йому горшку, а знаючи, що совєти не визнають чарок, налляв до склянки. Випивши, подякував і попросив ще півсклянки. А тепер хай роблять перев'язку. Котрийсь із наших автоматників добре проїхався, бо дві кулі мав у ногах і три в ребрах.

Не хотів спочатку вірити, що його полк розбили наших три сотні, які зовсім не мали важкої зброї. Майже до вечора проговорив з нашим командиром бригади та цікавився, що ми робимо з полоненими. На запитання полковника Дяченка "а якби я до вас попав у полон?" [відповів]:

— Краще не будемо про це говорити…

Наступного дня був відісланий до штабу корпусу, а перед тим просився, аби його лишити при бригаді та не відсилати до німців. У бригаді розпочався рух, вогневий курінь нарешті має зброю, дістали коні. 2-й курінь озброївся совєтськими автоматами. В сотнях набралися певності і минув страх перед большевиками. Гірше від цього стало німцям, бо не було ночі без випадку, на оклик "стій, гасло!" німці відповідали стрілами, а черга з нашого автомата майже завше була цільною… Відтинок бригади був обставлений таблицями, якими заборонялось німцям нічний рух у районі бригади.

2 травня з наказу корпусу бригада перейшла в наступ. Зламала легкий опір, вийшла на визначену лінію. Всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ї "УПА", яка, як видно виконуючи накази свого провідника, дезертирувала. Розіслані стежі мотосотні знайшли її в 16 км від штабу бригади на власних тилах. Відчуваючи скорий кінець війни, командир бригади боронив командира сотні перед німцями, які жадали віддати його під суд, який, звичайно, виніс би присуд на розстріл. Тим провідником був священик, який взявся не за своє діло.

5 травня командира бригади було викликано до штабу корпусу, в якому командир, "наш" старший пан, поінформував, що на його особисте прохання командувач фронтом дав дозвіл бригаді відійти на лінію ріки Ельби і далі йти на з'єднання з дивізією "Галичина". Бригада в той час була частково моторизована, вогневий курінь — на кінній тязі, а решта мусіла йти на піхоту.

Вечором бригаду злюзувала (змінила. -Ред.) німецька змоторизована частина. Майже одночасно на північ від нас почалася гарматна підготовка, і то такої сили, що не чути було нормальної розмови — треба було кричати. На північ від Дрездена совєти проривали фронт у напрямку на Прагу.

По цілонічному маршу і по пару годинах відпочинку бригада рушила далі, аби вийти на захід до ріки Ельби. В пополудневих годинах налетіли совєтські штурмовики, які бортовою зброєю унеможливили дальший марш. Серед наших були вбиті і ранені, багато коней побито.

7 травня у вечірніх годинах бригада осягнула лінію Ельби в районі Тетчена. Міст ушкоджений совєтськими літаками. Вислано патрулі шукати в тому районі переправи. В Чехах — повстання: обеззброюють німців. Донесення від стеж: Авсіґ у руках чеських повстанців. Бригада повертає знову на Тетчен. Німці кидають зброю. При мості на Ельбі командир бригади видає наказ, аби сотнями, а де не можна, то роями або поодинці прориватись до американців. Пробиватися до Ваймара. Йти зі зброєю як можна довго.

Вже в ранніх годинах 8 травня стало відомо, що бригаду оточено.

На всіх дорогах, що провадили на Прагу, посувалися совєтські танки і моторизована піхота. Командира бригади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед, відтято від бригади.

Від німців ми довідалися про цілковиту капітуляцію Німеччини. Становище, в якому опинилася бригада, майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим совєтами, з них половину Судетами, з чеським населенням, яке ворожо ставилось до всіх у німецьких уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де є американці…

На всіх дорогах видко було десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними — пов'язаних колючим дротом, зі спеціальною вартою, — то провадили наших або калмиків (калмики теж воювали на боці Вермахту. — Ред.). Залишалося вночі бездоріжжям пробиратися на