Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Як і думка Лори Кіпніс, гіпотези Ґарета та Мітчелл стверджують, що шлюб є штучним способом зав’язати тривалі «любовні стосунки», проте якщо Кіпніс взагалі сумнівається в існуванні тривалого кохання, Мітчелл не відкидає, що кохання може бути тривалим, але водночас і по-справжньому, і фальшивим способом. Справжній спосіб передбачає, що кохання має йти не з інституцій та звичаїв, а «зсередини». Але що саме всередині нас може породжувати це почуття, і чи точно воно є більш справжнім за будь-що інше?

Суперечливі імпульси

Робот Kenji був частиною експерименту дослідницького відділу компанії Toshiba. Метою було розробити робота, який міг би реагувати на емоційні подразники, і Kenji став найуспішнішим прототипом. Вчені змусили його прив’язатися до ляльки, обіймати її і сумувати, коли ляльки не було поруч. А потім почалося дещо непередбачуване. Схоже, Kenji закохався у молоду співробітницю, яку щойно прийняли на роботу. Коли вона в якийсь момент спробувала вийти з кімнати, Kenji заблокував їй вихід своїм важким тілом і не зрушив з місця. Після того, як перелякана співробітниця зуміла викликати допомогу, її колегам довелося вимкнути впертого робота.

Історія про Kenji надто хороша, щоб бути правдою. Вона не покидала стрічок новин в інтернеті у 2009 та 2010 роках, і досі регулярно випливає в постах користувачів, які продовжують ділитися цим фейком як справжньою медіа-новиною. Я сам якось натрапив на неї у своїй стрічці на Facebook, коли працював над цією книгою. Успіх новини, ймовірно, частково пояснюється тим, що вона відображає кілька ідей, дуже характерних для нашого часу. Ми часто чуємо, що технології, які реагують на емоції, та розумні роботи скоро стануть частиною нашого повсякденного життя. Що ви скажете на те, що робот-порохотяг триматиметься від вас подалі, коли помітить ваш поганий настрій? Або якщо автомобільна стереосистема намагатиметься пом’якшити ваш агресивний стиль водіння, додавши трохи м’якого джазу? Вигадка про Kenji також добре вписується в ряд історій про те, як створені людиною істоти розвинули здатність мати почуття: від монстра Франкенштейна до милого робота-хлопчика Девіда з фільму «Штучний розум» Стівена Спілберґа. Стаття про Kenji нагадує новелу Девіда Фостера Воллеса, викладену пародійною квазіжурналістською мовою. Лише прочитайте цей уривок:

Кожного разу після інциденту, коли Kenji знову активовували, він тут же прив’язувався до найближчої людини поряд, яку зустрічав його погляд, а тоді кидався на неї з обіймами своїми 100-кілограмовими гідравлічними руками. Погіршувало ситуацію й те, що Kenji використовував для спілкування попередньо записані звуки собак і котів, і виражав ними свою любов через 20-ватний динамік у грудях.

Як і її літературні та кінематографічні попередники, ця історія змушує нас задуматись над тим, що таке кохання насправді. «Незважаючи на наше передчасне захоплення результатом, стало зрозуміло, що імпульси та поведінка Kenji не були цілком раціональними чи справжніми, – говорить у статті представник компанії Toshiba. «Звідси випливає, що раціональне і справжнє є ключовими поняттями для розуміння кохання, але беззастережно ставити їх в один контекст не варто. Хіба кохання не характеризується своєю нераціональністю? І чи можна було б тоді вважати його справжнім? Робот керується заздалегідь запрограмованими вказівками, тому його поведінку навряд чи можна називати коханням. І водночас кохання роботів викликає певне занепокоєння, оскільки десь глибоко ми усвідомлюємо, що й самі певною мірою керуємося вродженими нахилами. Однак наші імпульси менш послідовні і більш суперечливі, ніж поведінка Kenji. А тому ми більш гнучкі, непередбачувані та нераціональні. Усі загальні твердження про кохання наштовхуються на очевидну проблему: кохання само по собі є суперечливим поняттям. Воно містить у собі захоплення, пристрасть та вірність – імпульси, які часто суперечать один одному. То як щось таке можна «запрограмувати»?

Антропологиня Гелен Фішер – одна з дослідниць, яка спробувала систематизувати всі ці емоції. Вона почала співпрацю з дослідницею мозку Люсі Браун наприкінці 1990-х років, взявши за основу теорію, що кохання складається з трьох різних складових: сексу, романтики та тривалої прив’язаності. Під час сканування мозку учасникам показували фотографії їхніх коханих чи просили думати про секс. Виявилося, що мозок у таких випадках був задіяним по-різному. За статевий потяг, як давно відомо вченим, відповідає гіпоталамус, який, між іншим, впливає і на вироблення гормонів. Романтична любов проявлялася в двох частинах мозку: гіпоталамусі та деяких ділянках базальних ганглій, важливих учасників процесів навчання та винагороди. Проте тривала прив’язаність стимулювала інші частини базальних ганглій.

Романтичні почуття пов’язані із частинами мозку, розміщеними в нижній частині черепа у місці переходу до спинного мозку. Ця ділянка відповідає за основні функції життєдіяльності та інстинктивну поведінку. Її часто називають мозком рептилії, оскільки з точки зору еволюції це одна з найдавніших частин мозку і нагадує мозок плазунів. Ці області також часто фігурують у дослідженнях залежності. Фішер та її колеги дійшли висновку, що романтичне кохання – це не почуття, а імпульс, примітивний і некерований. Він характеризується виплеском більшої кількості дофаміну системою винагороди, що приводить до виплеску енергії, різких перепадів настрою та формування залежності. За словами Фішер, романтичне кохання – не просто імпульс, за інтенсивністю він може перевершувати сексуальний потяг. Ніхто не накладає на себе руки через відсутність сексу, зате нещасне кохання забрало життя багатьох.

Як і інші імпульси та фактори, що викликають залежність, кохання здатне повністю вразити здоровий глузд. У Швеції існує окремий термін для шахраїв, які маніпулюють на коханні. Людей, які обіцяють щастя та романтику, але насправді просто прагнуть грошей та багатства, називають «весняним сонечком» (sol-och-vårande). Цей термін походить від назви подібної афери, суд над шахраєм відбувся в 1916 році. Аферист обманював жінок, які відгукувалися на розміщене ним в одній стокгольмській газеті шлюбне оголошення, підписане «Весняне сонечко». Цей термін прижився також і в Норвегії, де тепер регулярно можна натрапити на статті з таким підзаголовком, в яких йдеться про жертв схожих афер. Наприклад, у 2011 році в журналі «Vi Menn» (дослівно «Ми – чоловіки») вийшла історія норвежки Жанетт Ніколайсен, яка попереджала інших не вестися на «лікаря», який обдурив її на 620 000 крон. Він обіцяв їй будинок та весілля, а водночас мав стосунки з іншими жінками, про яких вона не знала. Інтернет-знайомства призвели до сплеску подібних шахрайств, і щорічно самотні чоловіки й жінки віддають мільйони аферистам, які обіцяють їм вічне кохання. Один романтик у Напервіллі, США, мав стосунки на відстані з жінкою, і за два з половиною роки їхнього кохання встиг надіслати понад мільйон крон на різні її рахунки в Нігерії, Малайзії, Великій Британії та США. А тоді він виявив, що його коханої взагалі не існувало.

Джордж