Україна: історія - Орест Субтельний
Кочовики неподільно панували на широких просторах степу. Намагаючись захопити якнайбільше території, ці прибульці зі сходу створили на території України перші великі політичні об'єднання. Сприйнятливі до культурних впливів іззовні, вони встановили контакти з великими центрами цивілізації. Проте кочові племена люто ворогували між собою, не раз руйнуючи у постійних пошуках пасовиськ і здобичі політичні структури, створені іншими.
Нарешті, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинули міську цивілізацію греки. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною українського середовища.
КИЇВСЬКА РУСЬ
ПІДНЕСЕННЯ Й ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Перебуваючи в тіні дивовижних досягнень кочовиків та розвиненої цивілізації причорноморських міст, ізольоване від решти світу населення Північної України протягом багатьох століть здавалося лише контрастним людським тлом стрімких подій, що розгорталися на півдні. Проте з початку VI ст. н. е., з повільним, але неухильним перенесенням центру історичних подій з Причорномор'я та Степу на лісисті рівнини, цей землеробський люд стає дедалі помітнішим. Посівши центральне місце на історичній сцені, землероби тим самим викликають більше зацікавлення тогочасних істориків. Дослідження їхніх мовних, етнічних і культурних рис вказують на те, що люди ці були слов'янами — прямими предками нинішнього населення України.
Східні слов'яни
Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.
У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.
Розселення слов'ян Східнослов'янські племена
Розселення слов'ян Східнослов'янські племена
Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».
Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.
Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.
Суперечки з норманістами
У середині ІХ ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політичному відношенні залишалася тихою заводдю. Але десь через 150 років вона стала серцевиною Київської Русі — могутнього політичного об'єднання, котре швидко перетворювалося на одне з найбільш розвинених і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Як же вдалося досягти цих гідних подиву змін? Хто їх здійснював? Що уможливило їх — зовнішні стимули чи події внутрішнього життя? Аби відповісти на ці запитання, згадаємо насамперед, що пишеться про походження Київської Русі у найдавнішому східнослов'янському літописі «Повість временних літ»: «У рік 852… стала називатися [наша земля] — Руська земля… У рік 859. Варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці — стільки від диму… У рік 862. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за
