Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

— А чи знаєте ви, Біллі, куди ми летимо сьогодні? — спитав він другого пілота, який безтурботно уминав бутерброд.

— Ще б пак. Вдаримо по Кенігсбергу. Перепаде сьогодні цьому барлогу! Легко сказати — триста п'ятдесят важких бомбардувальників! Я думаю, від казарм і заводів не залишиться й сліду!

— Ви ще молоді і, пробачте мені, дурні, Біллі. Скільки вам років?

— Не так мало, як вам здається, Генрі: двадцять шість.

— О, це дурниця! Мені тридцять чотири, але я старший від вас на ціле століття. Я пережив Пірл-Харбор. Я був в Африці. Я потрапляв під розриви цих чортових «фау-два», вигаданих німцями! І зараз я скажу вам таке, від чого ваша шинка перетвориться на гірчицю. Відкладіть свій сендвіч, поки не пізно. Ну?

Білл зацікавлено глянув на командира, чекаючи каверзи. Але той лишався серйозним.

— Слухайте, мій юний і наївний друже: заводи і казарми Кенігсберга, долю яких ви наперед вирішили тут із властивим вам запалом, сьогодні залишаться майже неушкодженими. Або й зовсім неушкодженими.

— Як? Хіба політ відмінили?

— Ні. Політ відбудеться. Але бомби ми скинемо от сюди.

Джонсон узяв планшет, сів і поклав на коліна карту, вкриту жовтуватим целулоїдом.

— Бачите? Ось що ми бомбардуватимемо сьогодні: центр міста. Тут, наскільки мені відомо, — установи, університет, оперний театр, музеї у королівському замку і житлові будинки, тут лікарні і дачі, бібліотеки і готелі. Ясно вам, юначе?

Білл Уебб підхопився.

— Ви правду кажете, Генрі? Якщо це жарт — він занадто жорстокий!

Зелена ракета злетіла у повітря.

— Бачите сигнал? До машин! — вигукнув Джонсон, підводячись і застібаючи куртку. — На жаль, це не жарт, Білл. Росіяни — славні хлопці, я знаю, але вони дуже поспішають вперед. А декому у нас в Англії це не до вподоби. Та й поділити з ними лаври перемоги навряд чи погодяться наші генерали. Ось чому ми й летимо сьогодні. Не раджу говорити про це. Ми присягали, і наш обов'язок — служити королеві.

Ескадрильї бомбардувальників ішли на великій висоті. Лінію фронту вдалося пройти благополучно, тільки один літак втратив висоту і відразу, потрапивши під загороджувальний вогонь, клюнув носом і пішов униз, лишаючи за собою чорний шлейф диму. Решта, вирівнявши стрій, строго заданим курсом летіли далі.

Вдалині з'явилася витягнена із заходу на схід коричнево-зелена смуга.

— Приготуватися! Кенігсберг! — почулось у навушниках шлемофона. — йдемо на зниження!

Командир ескадрильї Джонсон торкнувся рукою нагрудної кишені куртки. Там — він немов бачив її — лежала невеличка фотокартка: дружина і крихітка Джен, — кучерява білявка з кумедною лялькою в руках, рожевощока, безтурботна. Скільки таких Джен ховаються тепер з матерями у темних підвалах і бомбосховищах, притискаючи до грудей своїх ляльок! Джонсон різко струснув головою. Не час думати про це. У командира повинні бути холодний розум і сталева воля…

— Приготуватися до бомбометання! — уривчасто наказав він. — Квадрат 44–22. Увага!

У дзеркальце, прикріплене спереду, він бачив, як пополотнів другий штурман. Певно, цей хлопчисько Уебб все-таки проговорився. А втім, це не має значення.

— Увага! — повторив командир. — Ап!

Другий штурман натиснув кнопку. Джонсон уявив собі, як внизу, під черевом літака, відкрилися люки і важкі туші фугасок ринули вниз. Він виглянув у віконце. Ось вони: каплеподібні, тупорилі, чорні, летять, немов поспішають випередити одна одну. Частки секунди. Зараз почнуться вибухи.

Другий пілот перевів рукоятки. Літак ліг на зворотний курс. Вибухів вони не почули. Тільки чорні клуби диму піднімалися тепер тут і там, застилаючи землю.

Джонсон витер долонею піт. Стало жарко. Стало дуже порожньо на душі.

«Командирові авіаційного корпусу серу Мітчелу Стенбоку від командира Н-ської авіаційної дивізії. Рапорт. Бойове завдання по бомбардуванню Кенігсберга виконано успішно. Втрати — три машини. Екіпажі загинули».

«З веління її Королівської Величності за успішне виконання бойового наказу 30 серпня цього року нагороджуються орденом Бані льотчики Френсіс У. Арвід, Валлентайн С. Андерсен, Генрі Б. Джонсон…»

«Як стало відомо кореспондентові, близькому до добре поінформованих кіл, учора наша авіація повторила крупний наліт на Кенігсберг, за масштабами значно більший, ніж наліт 30 серпня. Внаслідок бомбардувань 30 серпня і 2 вересня повністю зруйнована центральна частина міста. За агентурними даними, втрати серед населення становлять 25 тисяч чоловік».

30 серпня 1944 року Роде, як звичайно, приїхав на роботу вранці. Він пройшов у янтарний кабінет і присів на стілець, щоб помилуватися грою чудового каменю у перших променях літнього сонця.

У двері квапливо постукали.

— Пане докторе, пане докторе, літаки! Швидше у сховище!

Роде розчинив двері.

— Я залишуся тут. На всякий випадок.

— Я теж, — відгукнувся незмінний супутник доктора Хенкензіфкен, — я теж залишусь.

Оглушливий свист перервав розмову. Земля здригнулася і, здавалося, перекинулась. З вікон, дзенькнувши, полетіли шибки. Відразу запахло задушливим гаром.

— Пожежа! — несамовито вигукнув хтось.

— Пожежа! — повторило ще кілька голосів. І знову вибух. За ним ще і ще…

У замок почав просочуватися густий сизий дим. Через вікно в кінці коридора видно було, як полум'я, немов величезний, сполоханий червоний птах, б'ється у протилежних вікнах замка. Хенкензіфкен метався по кімнаті.

— Докторе, бічні сходи… ми ще встигнемо!

— Я нікуди не піду, — вперто, з якимсь незрозумілим йому самому спокоєм повторював Роде.

Наспіла команда ППО. Доктора вдалося вивести бічними сходами вниз, а солдати взялися за роботу.

Коли через деякий час Роде знову піднявся нагору, пожежу вже ліквідували. Але стіни були так спотворені, що доктор жахнувся.

— Майн гот![9] —