Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк
Туган-бей був керівником прикордонного перекопського санджаку (округу), якому також підпорядковувалися ногайські орди – Перекопська, Єдичкульська, Очаківська і Буджацька. Його завданням була охорона кордонів ханства. Тому сутичка Тугай-бея з військами Речі Посполитої могла виглядати як прикордонний конфлікт, котрих було чимало на пограниччі.
У середині квітня 1648 р. Тугай-бей прибув на Микитинську Січ. Є різні дані щодо чисельності приведеної ним орди – від 20 тисяч (що є малоймовірним) до 3—4-х. Але яка б не була кількість ординців, вона виглядає значною. Це була величезна підпора Хмельницькому. Він такої кількості воїнів, судячи з усього, на той час не мав. Та справа була не лише в кількісних характеристиках. Запорізькі козаки переважно билися як піхотинці. Здійснювати наступальні операції без кінноти їм було складно. Тугай-бей же привів кіннотників. Це значно посилювало наступальні можливості війська, яке збиралося здійснити похід із Запоріжжя на волость. На жаль, наші історики свідомо чи несвідомо намагаються принизити значення татарського чинника. А даремно. Без нього Хмельниччина, певно, не відбулася б. А якщо й відбулася, то далеко не в таких масштабах. Радше, вона би стала ще одним козацьким повстанням, що завершилося компромісом-угодою з владою Речі Посполитої.
У кінці квітня козацькі й татарські війська почали рухатися з Січі на волость. Тодішній коронний гетьман Микола Потоцький (Ведмежа лапа) (бл. 1593—1651) назустріч їм вислав чотири полки реєстровців униз по Дніпру на човнах. Два інші полки реєстровців були приєднані до кварцяного, тобто королівського, загону. Керівництво цим з’єднанням здійснював син коронного гетьмана, Стефан Потоцький (1624—1648). Самі ж гетьмани, коронний, а також польний Мартин Калиновський (1605—1652), знаходилися між Корсунем і Черкасами, очікуючи підходу допоміжних сил. Відбулося розпорошення шляхетських військ, що, в кінцевому результаті, виявилося вигідним для Хмельницького.
29 квітня загін під командуванням Потоцького-молодшого підійшов до верхів’я річки Жовті Води й став табором, сподіваючись затримати повстанців до приходу основних шляхетських сил. Козаки почали штурм табору, але успіху не мали. Стефан Потоцький і підпорядкований йому Яків Шемберк, що керував реєстровцями, мали в своєму розпорядженні порівняно кращу зброю, зокрема гармати, які давали можливість ефективно оборонятися.
Тим часом Хмельницький зумів перетягнути на свій бік реєстровців, що пливли на допомогу Потоцькому-молодшому. Розуміючи загрозливість ситуації, Потоцький-молодший і Шемберк погодилися капітулювати. Вони вступили в переговори з Хмельницьким. Спробували домовитися на тих умовах, що їх випустять, але при цьому вони лишать козакам гармати. Проте переговори були зірвані. Наскільки можна судити, сталося це з вини козацької й татарської сторін. Останні розуміли, що перевага на їхньому боці – лишається тільки дотиснути противника. Опинившись у безвихідній ситуації, Потоцький-молодший і Шемберк спробували прорватися. Та в ніч на 16 травня залишки шляхетських військ козаки й татари оточили в урочищі Княжі Байраки у верхів’ях річки Дніпрова Кам’янка, де вони були повністю розгромлені. В цій битві поряд із багатьма вояками загинув і Стефан Потоцький. Багатьох воїнів узяли в полон. Чимало полонених опинилося в руках татар, які потім їх продали520.
Битва під Жовтими Водами, здавалося, важила не так вже й багато. Козаками й татарами був розгромлений відносно невеликий загін шляхетських військ. Але успіхом був не лише цей розгром. Не менше значення мало те, що ряди повстанців поповнили реєстровці, які мали чималий бойовий досвід. Необхідно було далі розвивати успіх – що Хмельницький і зробив. Разом із Тугай-беєм він зі своїм військом форсованим маршем рушив до ставки коронного й польного гетьманів, яка знаходилася поблизу Корсуня. 25 травня у тил коронних військ зайшли козацький полковник Максим Кривоніс (бл. 1600—1648) зі своїм загоном і татари Тугай-бея. Далі повторилася подібна ситуація, що і в битві під Жовтими Водами.
Гетьмани вирішили покинути табір і прориватися з оточення. Козаки й татари пропустили шляхетське військо, що йшло в бойовому порядку, і неспішно рушили за ним. На цьому шляху Кривоніс у балці Горіхова Діброва влаштував пастку, перекопавши дорогу. Дійшовши до цього місця, шляхтичі зупинилися. Вони потрапили в оточення. У цей момент на них посунули козаки й татари. Почалася жорстока битва, яку шляхтичі безславно програли. Чимало жовнірів полягли на полі бою, багато потрапило в полон. Серед останніх були й гетьмани – Микола Потоцький та Мартин Калиновський521.
Битва під Корсунем стала серйозною перемогою Хмельницького. Вона викликала величезний резонанс. Найбільш боєздатні частини Речі Посполитої були розгромлені вщент, гетьмани опинилися в татарському полоні. До речі, те, що гетьманів у полон забрав Тугай-бей багато що говорить. Не Хмельницький, а він був справжнім господарем «повсталого люду».
Ситуацію ускладнювало (і суттєво!) ще й смерть короля Владислава IV, кончина якого настала 20 травня. Безперечно, смерть глави держави у такий час вела до дезорганізації суспільно-політичного життя. У такій ситуації Хмельницький міг відчувати себе впевнено. Зі своїм військом він підійшов до Білої Церкви. Це був ніби «край козацької землі». Далі на захід йшли «землі шляхетські».
Тим часом в умовах безвладдя наростала козацька «ребелія». Практично стихійно виникали повстанські загони, які громили шляхетські маєтки, євреїв, чинили напади на села й міста, навіть на православні храми й монастирі. Хмельницький не міг стримати цю народну стихію. Хоча й намагався. Принаймні чимало документів гетьмана свідчать, що він хотів карати свавільних, охороняти від грабунків церковну власність, міщан і навіть шляхтичів
