Коли сонце було богом - Зенон Косидовський
Доправити важкі бригантини із столиці тлашкаланців до Тескоко, на якихось сто кілометрів через неосяжні гірські перевали — то було нечуване діло. Це зробили тисячі індіанських носильників під охороною двохсот тисяч тлашкаланських воїнів.
Протягом кількох місяців Кортес намагався оточити Теночтітлан щільним кільцем блокади: його люди займали всі навколишні, містечка й села, а головне — руйнували акведук, щоб позбавити місто води. Готуючись до штурму, Кортес розділив свою армію на три оперативні групи, які мали одночасно форсувати три греблі, що вели до міста.
Куаутемок організував добре продуману оборону. Греблю він перегородив шанцями й фортечними ровами, фланги яких охороняли на воді сила-силенна воїнів на човнах.
Кортес атакував безперервно, але щоразу мусив відступати під градом каміння, устилаючи дорогу трупами. А проте незабаром становище змінилося на користь іспанців. З міста Тескоко підійшла флотилія бригантин. Несподівана поява величезних білокрилих човнів, які з неймовірною швидкістю розтинали поверхню озера, викликала серед індіанців остовпіння й жах. Бригантини з розгону налітали на вутлі човни, плюючи вогнем із фальконетів та рушниць. Озеро вмить вкрилося трупами і рештками потрощених човнів.
Флотилію ацтеків було розгромлено, фланги й тили барикад, споруджених на греблях, лишилися відкриті. Правда, оточені з усіх боків ацтеки захищалися й гинули, як ніколи нехтуючи смерть, але стримати атак не могли. Кортес одну за одною захоплював барикади, просуваючись уздовж греблі до столиці.
У місті іспанцям довелося з боями брати кожен будинок, кожну піраміду. Не раз вони попадали в пастки. З дахів, з вершин пірамід, із-за стін — з усіх боків — чоловіки, жінки й діти засипали їх камінням, стрілами з луків. І загарбники мусили поспішно відступити, лишаючи по собі трупи людей і коней.
Не маючи змоги зламати народного опору, Кортес велів підпалити місто й відійти на середину греблі. Пожежа перетворила місто на вогненне пекло, з якого ракетами бризкали іскри. Хоробрим городянам здавалося, що настав кінець світу. Хитаючись від голоду й виснаження, вони, мов ті привиди, блукали по вулицях і над каналами, де було повно трупів. З вершин пірамід лунали похмурі заклики жерців і глухе торохкотіння воєнних барабанів.
Однієї ночі іспанці піймали керівника повстання Куаутемока, коли той на човні намагався вирватися з обложеного міста. Кортес прийняв воєначальника з великими почестями, запевнив, що шануватиме його королівську гідність. Куаутемок попросив, щоб Кортес дозволив мешканцям Теночтітлана залишити місто й оселитися в навколишніх селах.
Удосвіта з руїн, які диміли пожарищами, висипали жителі столиці, які ще лишилися живі. Сімдесят тисяч чоловіків, жінок і дітей три дні й три ночі ішли, змучені, вздовж греблі, ішли в світ, на тяжке поневіряння.
Облога тривала три місяці. Втрати ацтеків становили, за одними джерелами — 120, за іншими — 240 тисяч чоловік. Серед тлашкаланців загинуло 30 тисяч воїнів. Тільки іспанцям перемога дісталася ціною незначних втрат. Отже, весь тягар війни ліг на плечі індіанських племен, а користь від неї мали тільки білі прибульці з-за моря.
Захопивши місто, конквістадори негайно почали шукати затоплений скарб Монтесуми. Водолази обшукали дно озера й каналів, солдати обнишпорили всі закапелки міста. Проте успіх був дуже незначний: знайдено тільки п’яту частину скарбів, відкладених свого часу для короля Іспанії.
І тоді Кортес вчинив підлоту, яка назавжди вкрила його ім’я ганьбою. Порушивши власне слово, він піддав Куаутемока тортурам, щоб примусити його видати схований скарб. Але мужній індіанський вождь не сказав жодного слова. Через кілька років Кортес велів повісити Куаутемока за те, що він нібито підбурював народ до бунту.
Рештки скарбу ацтеків Кортес вислав до Іспанії, але вони ніколи не дійшли туди. В листі від 15 травня 1522 року капітан корабля повідомив, що на нього напав корсар, який був на службі французького короля, і відібрав усі скарби. Випадок, цей великий майстер іронії, зробив так, що золото Монтесуми, призначене Карлові V, дісталося найлютішому його ворогові Франціску І.
Зруйнування Теночтітлана не зламало духу індіанських народів. Ще довгі роки вони вели нещадну партизанську війну, колонізатори не мали спокою ні дня, ні години. Берналь Діас писав: «Спроба примусити тубільців платити податки по всій Новій Іспанії стала гаслом до повстання. Збирачів податків убивали так само, зрештою, як і всіх інших іспанців, що попадали до рук індіанців. У провінціях опір був загальним явищем, так що ми весь час мусили патрулювати з великими загонами війська, аби утримати народ цього краю в шорах».
Здобувши перемогу, іспанці одразу ж почали систематично знищувати місто. Вони розбирали руїни палаців та храмів і засипали канали; піраміди зрівняли з землею і незабаром побудували тут своє місто, відоме нині під назвою Мехіко. Там, де на піраміді був храм бога війни, тепер стоїть кафедральний собор, а на руїнах палацу Монтесуми височить колишня резиденція іспанського губернатора. За неповних п’ять років столиця ацтеків з її скульптурними скарбами й цінною архітектурою так добре захована під фундаментами іспанських будівель, що по ній не лишилося й сліду.
Могутня індіанська держава перестала існувати, проте народ її не загинув. Індіанці не тільки пережили найтяжчий період неволі, але й заповнили вулиці та ринки іспанського міста мальовничим натовпом ремісників і торговців, ткачів і гончарів, садівників, ювелірів і хліборобів. Іспанські палаци та вілли були тільки острівцями серед повноводного й плодовитого індіанського моря. З елементів чисто індіанських і принесених зовні виникли основи нової мексіканської культури з власним, народним обличчям. Загартовані в віковій боротьбі за визволення, індіанці стають у своєму краї дедалі вирішальнішою політичною силою; не за горами той час, коли вони повернуть собі повну незалежність і необмежену свободу культурного та матеріального розвитку.
КІНЕЦЬ ПОЖИРАЧІВ ЛЮДСЬКИХ СЕРДЕЦЬ
«Король міста Тескоко, мандруючи переодягнений по своєму краю, зустрів одного разу хлопця в лахмітті, який ходив по полю й старанно визбирував хмиз.
— Чому ти не збираєш хмизу он у тім лісі? Там же його багато більше, ніж тут.
— Мені б дісталося за це. Той ліс належить королю, там під карою смерті заборонено збирати.
— Справді? Що ж воно за людина цей ваш король?
— О, то безсердечний чоловік… Не дає людям того, що є дар божий».
У цьому ацтецькому анекдоті, подібному до казок про багдадських каліфів з «Тисячі і
