Століття - Ален Бадью

Поезія не поступається такому роду трансценденції. Але вона тісно пов’язує століття з образом життєвих ресурсів звіра.

2. «Кто сумеет заглянуть в твои зрачки?..» Питання зводин «віч-на-віч» — героїчне питання століття. Чи можемо встояти перед історичним часом? Ідеться про щось більше, ніж бути в часі Історії. Чіткий погляд на століття-звіра вимагає вищої суб’єктивної здатності, ніж здатності, яку має попутник своєї епохи. Людина століття має повернутися обличчям до масивності Історії, має підтримати прометеївський проект зіставлення думки та Історії. Геґелівська ідея ХІХ століття полягала в тому, щоб довіритися рухові Історії, «віддатися життю об’єкта»[38]. Ідея ХХ століття — протиставити себе Історії, опанувати її політично. Адже після війни 1914-1918 рр. більше ніхто не може довіряти Історії так, щоб віддатися її позірному прогресу.

На суб’єктивному рівні фігура зв’язку із часом стає героїчною, навіть якщо марксизм ніяк не позбавиться ідеї сенсу Історії (не знаючи, що з нею робити). Між серединою ХІХ століття і початком «короткого ХХ століття», між 1850 і 1920 роками, суб’єкти переходять від історичного прогресизму до політико-історичного героїзму, позаяк, коли говоримо про спонтанний історичний рух, довіру змінюють на недовіру. Проект нової людини нав’язує ідею, що ми примусимо Історію, силою підштовхнемо її. ХХ століття — це століття волюнтаристичне. Скажемо, що це парадоксальне століття волюнтаристичного історицизму. Історія — це величезний і могутній звір, він перевищує нас, а отже, треба витримати його свинцевий погляд і змусити його нам служити.

Проблема поезії, що є також і проблема століття, криється в зв’язку між віталізмом і волюнтаризмом, між очевидністю звіриної могутності часу й героїчною нормою зіткнення віч-на-віч. Як же в столітті пов’язується питання життя і питання волюнтаризму? Тут знову таки передвісником виступає Ніцше зі своєю «волею до влади». Ніцше виявляє стрижневу діалектику між життям і волею. Вони викликають дуже сильне напруження. Його символізують — звертаючись до подій століття — головні дійові особи, які завжди виступали за те, щоб воно відповідало життєвій потребі, історичному примусу й водночас щоб воно досягалося тільки неослабною й абстрактною волею. Є щось несумірне між онтологією життя (на мій погляд, вона гомогенна онтології Історії) і теорією волюнтаристичного переривання. Але ця несумірність становить дієву суб’єктивність звіра-століття. Так ніби життєва безперервність досягала свої мети лише у волюнтаристичному перериванні. З філософського погляду, йдеться про питання зв’язків між життям і волею, що залягає в серцевині думки Ніцше. Ніцшеанська надлюдинність — це всеохопне утвердження всього, діонісійський Полудень як чисте утверджувальне розгортання життя. Водночас у тузі, що посилюється з 1886-1887 рр., Ніцше розуміє, що таке тотальне утвердження є водночас абсолютний розрив, що треба, за його власними словами, «розбити навпіл історію світу»[39].

Треба побачити, що коли на життєву безперервність накладається героїзм переривання, то політично таке накладання розв’язується в необхідності терору. Приховане питання — у зв’язку між життям і терором. Століття без страху вважає, що життя реалізує свою позитивну долю (і свій образ) лише через терор. Звідси виникає щось на кшталт перевертання між життям і смертю, ніби смерть — всього лише медіум життя. Поезія Мандельштама пройнята цією нерозв’язністю між життям і смертю.

3. Велике питання, що ставить поезія звірові-століттю, це питання його хребта. Який його кістяк? Що йому дозволяє триматися купи? Хребці, хрящі, тім’я... Це питання стійкості століття, дуже вагомий аспект у метафориці Мандельштама, що також посідає значне місце в іншій чудовій поезії, присвяченій часові й темі часу, під назвою «Нашедший подкову». Про цей кістяк звіра, про стійкість історичного часу Мандельштам говорить три на позір суперечливі речі:

a) Кістяк важкий, непосильний, вузлуватий (ряд. 3-4, 19). Поміж рядків рентгенівський знімок показує його важкотілість. Колись звір був спритний (ряд. 31), але в минулому. 1923 року пережили різанину 1914-1918 рр., а в Росії ще гірше — громадянську війну та воєнний комунізм. Сутність століття-звіра — життя, але життя, що вивергає кров і смерть.

b) І навпаки: кістяк напрочуд тендітний (ряд. 13-14), іще не затвердів, звір ще дитина, він народжується.

c) Нарешті: цей кістяк вже зламаний (ряд. 27). Щойно розпочавшись, століття вже дістало перелом хребта.

Зрозуміймо ці суперечливі фрази як суб’єктивований опис століття. Воно зачинається у важкості й крові, воно вже тисне нас своєю похоронною вагою. Тож на своєму світанні є в ньому щось нерозв’язне, якась тендітна обіцянка, що зароджується. Але щось у ньому вже зламалось, розірвалось, не тримається купи.

Поезія може сказати все це воднораз, вона ніколи не зобов’язана діалектизувати. Адже йдеться не про об’єктивний вираз, а ментальний монтаж, ім’я якому «століття». Справді, й після Мандельштама це століття буде захоплене власним жахом. Століття знає, що воно криваве, зокрема після неймовірної травми війни 1914 року. Війну 1914-го переживали як щось інше, ніж просто війну, — слово «бійня» з’явилося дуже рано. «Бійня» означає нищення, чисту трату мільйонів людських життів. Але й правильно, що століття мислить себе як починання нової епохи, як дитинство справжнього людства, як обіцянка. Навіть винищувачі уявляли себе під знаком обіцянки й зачину. Вони обіцяли золотий вік, тисячолітній мир.

Суб’єктивність століття зовсім по-новому організовує стосунки між кінцем і початком. Поезія Мандельштама ці дві ідеї нашаровує:

Чтобы вырвать век из плена,

Чтобы новий мир начать.

Століття — це водночас і в’язниця, і новий день, приречений динозавр або щойно народжене звірятко.

Залишається з’ясувати сенс розламу, переламаного хребта:

Но разбит твой позвоночник,

Мой прекрасний жалкий век!

Ця ідея проймає все століття: ніби його шанс уже минув. Ніби воно може вдатися лише до болісного відновлення своєї безсилості. Саме тому, що воно віталістичне, століття ставить під питання свою вітальність і часто