із часом виявилося ненадійним. Наплив їх припав на вересень-жовтень 1920 р. — після розгрому поляками під Варшавою кількох радянських армій. Полонені масово записувалися до Дієвої армії УНР або Російської білогвардійської армії барона Врангеля, щоб потім, скориставшись першою ж можливістю, перейти на бік червоних і повернути зброю проти Армії УНР{246}. Окремі старшини, що колись служили в РСЧА, виявилися членами підпільної більшовицької організації, яка передавала розвідчі дані ворожій стороні.
Певний час в Армії УНР, у складі 5-ї Херсонської дивізії, служило чимало колишніх вояків Галицької армії. Однак у ніч з 25 на 26 серпня 1920 р. за наказом президента ЗУНР Євгена Петрушевича 183 старшини і 120 підстаршин та стрільців залишили Армію УНР та попрямували до Чехословаччини, де влилися до Української бригади у м. Німецькому Яблонному, яка складалася майже винятково з галичан. Дезертирство галицьких вояків з Дієвої армії було протестом проти підписання угоди між Петлюрою та Пілсудським, за якою Головний Отаман УНР відмовлявся від Східної Галичини на користь Польщі{247}.
Зміна чисельності Армії УНР протягом другої половини 1920 р. відбувалася таким чином{248}:
Протягом літа-осені 1920 р. Українська армія прикривала крайній правий фланг спільного польсько-українського фронту: в червні — на ділянці р. Дністер — Вапнярка, у липні — Могилів-Подільський — Бар, у серпні-вересні — на рубежі Дністра, у жовтні — на початку листопада — Могилів-Подільський — Летичів.
