Велика історія України - Микола Голубець
Поплакавши над трупом Володимира, Ізяслав вислав до Чернигова Ізяслава Давидовича з трупом його брата й дорученням зайняти собі Чернигів. Вслід за ним пігнав Святослав Олегович, але застав уже Ізяслава Давидовича на чернигівському столі й вернувся у порожні. З нічим вернувся Юрій до Переяслава, а половці без добичі в степи.
Ізяслав, хоча поранений і стомлений боротьбою, не, позволив засиджуватися Юрієві в Переяславі й розпустивши всі інші полки, пішов на нього з одним тільки Вячеславом. Юрій не опирався довго, але й Ізяслав нерад був його цілковито знищити. Куди корисніша була для нього якась тривка угода з Юрієм. Уложено умову, що Переяслав залишається синові Юрія, але він сам мусить вибіратися геть з України, мовляв «ти знову наведеш на нас половців». Але Юрій не радо вибірався з Переяслава. Колиж його нарешті відтіля «випросили», то він таки не пішов собі в свою Суздаль, а станув в Остерському городку й відтіля ані не думав вибіратися. Так йому засмакувало українське підсоння й українська земля, що треба було його викурювати звідтіля облогою. За кару за недотримання умови, Ізяслав підібрав синові Юрія Переяслав і спалив його Остерський городок. У відповідь на те Юрій почав лаштувати новий похід, всеж таки не кидаючи мрій про київський престіл.
В осени 1152 р. бачимо Юрія знову в поході на Київ. Він провадив з собою «усю половецьку землю від Дніпра до Волги» та рязанських князів. По дорозі пристав до нього й Святослав Олегович, а з Галичини знову виступив Володимирко.
Але Ізяслав тим разом уже не злякався походу і дав собі раду з усіма союзниками. Зразу вийшов проти Володимирка й примусив його вернутись у Галичину, зчерги примусив Юрія відступити від облоги Чернигова. За цілу кампанію заплатив своїми землями Святослав Олегович та половці, проти яких вислав Ізяслав сина Мстислава з Чорними Клобуками. Вони попустошили половецькі кочовища над самим Орелем і Самарою, забрали багато добичі й визволили безліч невільників.
Ще раз попробував Юрій, але вже цілковито невдачно, загорнути Київ. Його похід на Київ у 1153 р. був уже тільки пародією попередніх. Скінчився на безцільному пустошенні Переяславщини і неславному відвороті Юрія.
Крім Юрія суздальського мав іще Ізяслав другого непримиренного ворога, що ним був галицький князь, підприємчивий і сміливий у війні й непоганий державник Володимирко. Ще ходючи помагати Юрієві, Володимирко захопив декілька пограничних міст (Бужськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнійницю) й за ніяку ціну не хотів їх вернути. Навіть примушений Ізяславом до присяги й угоди, Володимирко не віддав тих міст й не вивів з них своїх посадників. Даремне Ізяслав пригадував Володимиркові його присягу. Він тільки насміявся з Ізяславого посла, а коли помер, Ізяслав мусів йти походом проти його сина Ярослава.
На початку 1154 р. зявився Ярослав у Галичині й розбив галичан у бою під Теребовлею. Невідомо з чого, але Ізяславове військо охопила паніка й воно, хоча побідне, почало тікати з поля. Ізяслав нернувся додому з перемогою, але без війська. Тоді ж відвоював собі набрані Володимирком міста.
Це був останній похід і остання перемога того знаменитого князя, останнього з великих на київському столі. Ніччю дня 14 падолиста він помер, не маючи ще 60 літ. Літописець плаче над його домовиною, славлючи його як чесного, благовірного, христолюбивого, славного й великого князя. «Плакала за ним уся українська земля й усі Чорні Клобуки не тільки як по свому «царю й господині», але як по рідному батькові».
«Ізяслав Мстиславич - говорить проф. Томашівський - це одна з найзамітніших постатей нашої старої історії. Вихований у традиціях Мономаха, почував себе покликаним відіграти визначену ролю на Україні, до чого й мав незвичайні особисті дані. Енергійний, сміливий і лицарський, людяний, привітний і щедрий, викликав у сучасних подив і прихильність. Як визначний полководець здобув велике признання дружини і полків, любив, щоби його називали царем і звик говорити: «Не йде місце до голови, але голова до місця»…
Поправді то смерть Ізяслава прийшла київській землі зовсім не впору. Тільки він міг відвернути нещастя міжусобиць за київський стіл. По ньому залишився нездарний Вячеслав, не дорівнював йому його брат Ростислав, а тимчасом жив іще й не кидав своїх апетитів на Київ Юрій Суздальський…
Ростислав Мстиславич
Ще за життя Ізяслава Мстиславича назначено його наслідником на становищі київського співправителя його брата Ростислава. Але як тільки пішла чутка про смерть Ізяслава, попробував скористати з нагоди й сісти на київському столі Ізяслав Давидович Чернигівський. Він вибрався до Києва, нібито «поплакати» на гробі Ізяслава, але кияни, не довіряючи його тузі по Ізяславі, завернули його на Дніпровому перевозі: «Чого ти приїхав і хто тебе кликав? Ізяслава вже поховали й плакати по ньому вже пізно. Вертайся до свого Чернигова й не мороч нам голови». Давидович вернувся, але думки про Київ не кинув.
Небаром наспів до Києва його обраний співправитель Ростислав. Привітали його з шаною і радістю, а Вячеслав зробив з ним таку саму умову, як і з його покійним братом: «Уважай мене своім батьком і виявляй мені ту саму шану, що Ізяслав, а мій полк і дружина будуть у твому розпорядженні». Подібно напутили Ростислава й кияни: «Як брат твій Ізяслав шанував Вячеслава, так і ти шануй, а Київ твій, поки твого життя». Так і видно було, що мир та злагода простирають свої опікунчі крила над знеможеною столицею. З Ростиславом входила в коло великокняжої політики людина помітних особистих прикмет - чесна, справедлива й надхнена пошаною для традиції; але саме не тих прикмет вимагали тогочасні умови від київського князя. В полумені княжих міжусобиць за Київ, в огні половецького жаху, серед зазіхань суздальського сусіда на остаточний розвал Київської Держави й занепад «матері українських городів», треба було на київському столі людини енергійної, войовничої й не дуже перебірної в засобах. Такою людиною Ростислав не був.
На самому порозі його князювання в Києві, створюється протії нього союз невдолених князів Ізяслава Давидовича й Святослава Олеговича, що закликають собі, все готового до помочі, Юрія Суздальського з половцями. Ростислав пробує бути енергійним і не ждати ворожого наступу в Києві. Щоби перешкодити злуці союзників, він на Чернигів. Міжтим вмірає Вячеслав і Ростислав стає самостійним володарем Київської Держави. Але
