Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

Згодом почалася Велика Визвольна війна українського козацтва проти Польщі.

Частина сьома

КОЗАЦЬКА ДОБА

1. Українська державотворча думка

Українські пісні та поезія нашого великого народу у XVI–XIX століттях засвідчили споконвічну тягу українців (русів) до державотворення і свободи, «бо саме поезія активно і вчасно реагувала на актуальні події визвольної боротьби нашого народу, що протяглась у віках і була, значною мірою, визначником стану суспільного думання тієї чи іншої доби» [233, с. 22].

Тому автор пропонує звернутись до давньої української поезії та пісень, які чомусь досі перебувають під забороною та не вивчаються на належному рівні. А як доказова база — не сприймаються, бо так колись звеліла Московія, не володіючи чимось подібним.

«Цікаво те, що цю традицію почали поети, які українцями і не вважалися, але доля землі української була для них аж зовсім не байдужа, — це Матвій Стрийковський, … другим був Себастіян Кленович, очевидно, вірменин родом, який так само проголосив урочисто своєю поемою «Роксоланія» народження Руського (Українського) поетичного Парнасу у Львові… «Хроніку польську, литовську, жмудську та всієї Русі» М. Стрийковський видав у 1582 році в Кролевці. Власне історії Русі він виділяє значну увагу, притому пише про Русь з повною симпатією, а в поезії «Про руйнування руських князівств через Литву та Жмудь» розмірковує про причини занепаду Київської Русі та й Галицько-Волинського князівства, де незгода між собою та змагання за владу — «хто там перший стане» — і вчинили те…» [233, с. 22–23].

Матвій Стрийковський, звичайно, мав рацію, коли так писав про Київське князівство, але дуже помилявся, коли до нього долучав ще й Велике Галицько-Волинське князівство. Бо головною причиною його падіння все ж таки була агресія Польщі, яка постійно зазіхала на землі Русі. Певно, Матвій Стрийковський з цього питання дотримувався польської державницької версії. Що цілком зрозуміло.

«До речі, українським історикам годилося б звернути увагу й на… особливе визначення історика, що Київський стіл перейшов не у Суздаль та Москву, а саме в Литву, отже Литовське (-Руське. — В.Б.) князівство вважало себе спадкоємцем Київського, чим і пояснювався його слов’янський характер… та й сам історик (М. Стрийковський) через те вважав себе не лише литовським, а й руським» [233, с. 23].

«Через два роки у Кракові (1584) вийшла знаменита «Роксоланія» С. Кленовича, польсько-українського поета, який виявив у цьому творі виразний український патріотизм» [233, с. 23].

У часи Кленовича, 1582 року, Київ був зруйнований кримським ханом Менглі-Гіреєм і, як пам’ятаємо, швидкими темпами відбудовувався. Поет дуже чітко окреслив значення Києва:

«Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, як давній Рим для старих християн, має таку ж він вагу…» [233, с. 24].

Саме в ті часи, як стверджує українська історична наука, починає зароджуватися українське козацтво. Як знаємо, його очолювала українська шляхта: князі (Вишневецькі, Ружинські), старости (Дашкевич, Претвич) тощо.

Хоча слід зазначити, що вже на початку XV століття князя Федора Острозького величали в Тевтонському ордені козацьким гетьманом. То десь же мали бути його козаки! Це теж до відома українських істориків.

«Згодом Польща, треба признати, зрозуміла цю велику собі небезпеку і немало сили поклала на розбиття цього альянсу, переманивши аристократію нашу в католицизм і в той спосіб відірвавши її від свого народу, а це значить, що народ обезголовився, відтак натуральний процес державотворення почав творитися лише знизу, з козацько-посполитих мас, захопивши тільки незначну частину української шляхти,.. тобто нація змушена була тратити значну енергію на витворення своїх горішніх прошарків суспільства наново. З цього погляду звертає на себе увагу поетична полономовна пам’ятка, датована 1584 роком, тобто тим, у який постала й «Роксоланія» — «Epicedion» — жалібний вірш на смерть Михайла Вишневецького, каштеляна київського, старости черкаського, канівського, лютинського, який немало воював з татарами і в якого, хоч і зветься він оборонцем Речі Посполитої, інтереси — оборона власне України, причому зазначається: «добрих гетьманів… Україна мала, гетьманів з чужих країн не потребувала,.. Подільська земля зветься «Князівська Русь», а синові вмерлого поет подає науку, щоб він наслідував «батьківську справу, Україні послужив (зауважимо, не Речі Посполитій, а таки Україні) як державець правий…» [233, с. 25].

Згадаємо дещо про князя Михайла Вишневецького, який жив у кінці XV — на початку XVI ст. Вперше він згадується у 1490 році, коли записався як «князь на Вишневці та Збаражі». Будучи прямим нащадком роду Галицьких-Острозьких, Михайло Васильович Вишневецький у 1500–1507 роках, коли його (двоюрідний) брат Костянтин Іванович Острозький — Великий руський князь — перебував у московитів у полоні, заміщав того на посаді брацлавського намісника (і не тільки на тій посаді). Він особисто згадується у знаменитій поемі невідомого автора «Про побиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го». Ось слова з поеми:

«Із Литви князь Костянтин три тисячі добрих

Мужніх воїнів привів, битися готових.

Князь Михайло з Вишнівця був при нім з синами

Й князь Андрій із Збаража, котрі над військами

Теж могли гетьманувать, але Костянтина

Визнано було всіма гетьманом єдиним…»

Із цих слів давньої поеми випливає два