ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ - Іван Іванович Огієнко

В живій народній галицькій мові дуже багато відмінних від наддніпрянських наголосів; взагалі треба сказати, що галицька мова має свою відмінну систему наголосів, і ці наголоси повстали дуже давно, бо їх стрічаємо в акцентованих пам’ятках ще XVI-XVII віків.*

* Див. мої праці: 1. Український наголос в XVI віці // "Сборник статей в честь акад. А. И. Соболевского", Ленініград, 1928 р., с. 444 451; 2. Український наголос на початку XVII-го віку // "Записки чину Св. Василія Великого", 11, зш. 1-2; 3. Український літературний наголос // "Рідна Мова", 1939 р.; 4. Відміни наголосу галицького від літературного // "Рідна Мова", 1939 р., ч. 4 і 5.

З такими наголосами говорить у Галичині і селянин, і інтелігент, цих же наголосів уживає й галицький поет у своїх віршах. Ось чому галичанин звичайно не може правильно читати творів наддніпрянських поетів, а наддніпрянець — галицьких. Цього не знав Драгоманів, і жалівся Франкові: "У вас якась інша просодія!", й висловлював своє бажання почути вірші "З вершин і низин" в читанні доброго читця "із ваших". Через це й Ол. Дорошкевич зве наголоси Франкових поезій "штучними", а М. Зеров — "надуманими",* — ні, це зовсім не так: це звичайні західноукраїнські наголоси, від віків тут уживані, але відмінні від літературних східноукраїнських. Всеукраїнської, всіма визнаної, літературної мови довго в нас не було, тому галицькі поети писали "по-своєму".

* М. Зepов. До джерел, 1943 р., с. 120.

Коли б Франко прийшов був до ідеї соборної української літературної мови, він зробив би був у цій ділянці дуже багато, і своїм прикладом переродив би бодай молоду Галичину. Але так не сталося. Більше того, Франко вкінці посварився зі своїм відсталим громадянством, і десять довгих літ (1887-1897) був "на панщині": змушений був служити польській культурі. Та все-таки треба сказати, що з часом Франкова мова стала таки найкращою в Галичині, чому його твори знаходили й знаходять широкого читача і в Україні Наддніпрянській.

Та того зовсім не можна сказати про інших поетів і письменників Галичини: Василя Щуpата (1872), В. Пачовського (1878), Наталії Кобринської (1851-1920), Уляни Кравченко (1862-1927) й інших. Поет і новеліст Богдан Лепкий (1872-1941), наприклад, звичайно так само не дбав про мову своїх писань, і вона в нього дуже нечиста — це звичайна галицька літературна мова, переповнена полонізмами; його трилогія "Мазепа" варта була б чистішої мови, щоб читачі вчилися на ній і своєї літературної мови.

Галицька проза в творах Юліяна Опільcького (1884), В’ячеслава Будзиновського (1868), що розроблюють історичну повість, не пішла вперед. Тимофій Бордуляк (1863) добре знає народну мову, але на літературну мову не вибився. Натомість Андрій Чайківский (18571935), Осип Маковей (1867-1925)* та Іван филипчак (1871-1946), зачавши писати мовою галицькою, ідеологічно сильно рвалися на Схід, до соборної літературної мови.

В Галичині народився цікавий напрям у нашій літературі: писати говірковою місцевою мовою. Як я вже підкреслював, тут справді існує кілька окремих говірок, сильно відмінних від літературної мови, а тому саме собою напрошується бажання зафіскувати їх у літературних творах. Це й зробило "покутське тріо": Василь Стефаник, Марко Черемшина та Лесь Мартович, що писали гуцульською й покутською говіркою.

Найсильніший з них Василь Стефаник (1871-1937), що писав тільки про село й селян чистою говіркою, сам зі Снятинського повіту, а з села Русова. Стефаникові мініятюри-новели звичайно сильно написані, завжди з видатним талантом, і треба тільки пожалувати, що він не взявся за більші повісті літературною мовою, бо був би створив великі речі. Говірка в Стефаника зовсім природна річ, бо він вкладає її в уста своїх селян, яких описує, авторські ж пояснення подає звичайною галицькою мовою.**

* Осип Маковей писав мені 10. XII. 1921 р.: "Варта б донести до ладу, щоб усі однаково писали".

** Див. мою статтю "Говірка чи літературна мова. Мова В. Стефаника // "Рідна Мова", 1937 р., с. 121-124. Див. іще: І. Вели горський. Мова творів В. Стефаника // "Рідна Мова", 1937 р., ч. 3. Ів. Ковалик. До характеристики мови В. Стефаника. Там само, ч. 4.

Натомість Марко Черемшина (13.VII.1874 — 25.V.1927) часто подає новелку говірковою мовою, кохаючись у самій говірці як такій. Черемшина (це прибране ім’я Івана Семанюка) глибоко знав гуцульське життя селян і їхню мову, і все це подав у своїх талановитих новелах. Сам він народився в селі Кобаках на Косівщині, й гуцульську мову полюбив ще з дитячих літ. Його збірки "Карби" 1901 р., "Верховина" та "Село вигибає", писані чистою гуцульською говіркою, мистецьки дорівнюються Стефаниковим новелам.*

Лесь (Олексій) Мартович (1871-1916) народився в с. Торговиця на Городенщині й писав так само діялектом новели з селянського життя, наприклад, збірки "Нечитальник" і ін.

Гуцульському життю й гуцульській мові взагалі добре повелося в нашій літературі; до "покутського тріо" додаймо ще й роман-повість Гната Xоткевича (1877) "Камінна душа" 1911 р., написаний чистою гуцульською мовою. Михайло Коцюбинський у своїх "Тінях забутих предків" 1911 р. так само дуже талановито змалював гуцульське життя й гуцульські повір’я, вживаючи багато висловів з гуцульської говірки.**

* Див.: П. Кривоносюк. Марко Черемшина // "Рідна Мова", 1937 р., ч. 9-10. Ів. Велигорський. Мова в творах М. Черемшини. Там само, 1938 р., ч. 2 і 3.

** Гуцульською говіркою писали ще, крім О. Федьковича, що ввів її до літератури, їв. Франко (див. "Петрії й Довбущуки", "Як Юра Шикманюк брив Черемош", "Терен у нозі"), О. Кобилянська ("Земля", "У неділю рано зілля копала"), Ол. Олесь ("На зелених горах"), Мих. Павлик ("Ребенщукова Тетяна") — дієві особи в них розмовляють по-гуцульськи.

Друга сильно відмінна галицька говірка, лемківська, так і не дочекалася своїх видатніших поетів та письменників. Віддані