Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Раненько, поснідавши та посідавши на коні, ми, звичайно, чекали на "запрошення" вийти в поле, яке нам большевики посилали, рушничним та кулеметним вогнем, іноді (мабуть, для глухих) ще й гупали гармати. За Качківкою наш полк Чорних запорожців розсипався в лаву і чекав, щоб большевики вийшли в поле. І завжди чекав марно. На "провокації" большевики не впіймалися. Постоявши деякий час, відходили ми далі від села, розташувавшись десь у балці, та й ждали вечора.

Большевики після кожного відходу лишали в селі купи друкованого паперу пропаганди і газет. Спершу ми те читали, а потім осточортіло вичитувати ту саму січку, пережовану на всі лади. Книжки, які хто мав по торбах у сідлах, давно вже прочитано. Від коней не можна було відходити, бо цілий день — у поготівлі. Тільки й розваги, що інколи кудись пошлють у розвідку чи зв'язок.

Щоденне повторювання наступу "на ту саму нугу", видно, знуджувало сотника та інших старшин. І сотник передавав вести наступ комусь із козаків, часто тому, хто перший попався на очі. Так один наступ вів наймолодший козак у сотні Шкет. І все йому йшло як по маслу.

Усі вже мали свої місця. Перебігали спішеною лавою від одного становища до другого. Піднімався кожен, біг і залягав у свою дучку (ямку. — Ред.). Й ото так аж до першої хати. А потім уже наступали через двори, сади та огородини.

Мав я своє місце в одному дворі за кам'яним плотом, витяг один камінь — і вже стрільниця. Звичайно, вбігши в село, на цих становищах найдовше затримувалися. Кожен мав пристрілений ріг будови або якесь дерево і завжди міг завдяки дядькам перевірити, як прицільно стріляв.

Господар двору, де я мав стрільницю, він і його родина ховалися в сінях, лежачи на підлозі.

Дядько, коли я, не маючи цілі, переставав стріляти, інколи, а потім і щодня, розпитував щось або оповідав мені. І такя познайомився з родиною: господар, дружина і дівчинка. А далі й діставав щось з'їсти і напитися — вони клали біля моєї стрільниці, знаючи, що в полі ми часто не мали цілий день нічого до уст.

Господар відбув усю Світову війну в окопах, мав добрий досвід і завжди казав мені, що з-за каменя недобре стріляти. Я це і сам знав, але кращої позиції, з широким оглядом, не було.

Якось я знайшов свою бійницю, місце у плоті, гарно обложену товстими дернинами, а під рушницю вставлений грубий кусень дерева.

Господар на моє здивування і подяку сам ніби теж здивувався:

— Та то, мабуть, діти гралися.

— Добрі діти, гарні діти, — дякував я дядькові. Потім бувала команда:

— Вперед!

Це вже, коли показувалася большевицька лава в полі на протилежному боці села. Перебігали ми вже який раз славну Качківку, щоб поганяти большевиків трохи в полі.

Одного разу застав я біля стрільниці дівчинку господарів, років дванадцяти. Лежала мала Надійка, притулившись до кам'яного плоту. Вже хотів казати, аби тікала звідтіль, та стримався. Все ж хоч височенько, але кулі літали.

Стріляю та слухаю. Оповідає, що тато і мама в полі, повернуться додому, аж як не будуть стріляти. А вона принесла мені їсти — зварені яйця.

— А як же я лупатиму те яєчко, коли мені треба стріляти?

То нічого, мовляв, вона, Надійка, лупатиме, мачатиме в сіль та даватиме мені кусати. І хліба теж можу діставати від неї. І молока вона дасть.

Лежить вздовж плоту, бовтає ніжками в повітрі і запевняє, що зовсім не страшно…

І дуже хотіла б хоч раз стрільнути.

Тато так багато оповідали про війну. А їй так хочеться стрільнути — ну хоч трішечки, тільки один-однісінький разик. А очка так просять: "Дайте!", а ручка тягнеться до рушниці.

І пригадалося мені тоді, коли ми з ще в той час меншою, як Надійка, сестрою Лесею, а мені було не більше, як Надійці тепер, стріляли з пістолі, що я її зробив. І як Леся раділа, коли бухнуло, як вся, бувало, розчервоніла, скакала, плескала в долоні і все просила:

Ще раз, ще раз! Стріляй! Перемогла, може, не так Надійка, як Леся. Кажу:

На, бери! Стріляй, але тримай міцно-міцно в рамені рушницю. А Надійка вже знає:

— А оте там потягти, — показує на спуск.

І вже рушниця в Надійки. Хочу притримати.

— Ні, сама, сама! — проситься.

І бахнула!

Мало не кинула рушницю, ніби не вірячи, що то рушниця відбила.

— Штовхається?

І сама тре щічку, рамено.

А очка повні сліз: чи радості, чи болю. Чи, може, і того, і другого.

— Ну як, забила большевика? — питаю.

— А вони наших скільки он там, за селом, повбивали.

Умовилися ми з Надійною, що ніхто про це наше стріляння не знатиме. Вона, мабуть, тата боялася.

І вже коли в наступні дні я перебігав двір, а Надійка було вистромляла голівку з-за тата, підморгувала мені, мовляв: "Воювали!"

Терешко знає, що робить

Ще лишився добрий кусень дня, як вигнали ми большевиків із Качківки. В той день ми поспішали. Коли вже коноводи підвели коней і сотня ладналася, щоб з піснями ввійти всередину села, Терешко вискочив із лави, нікого не спитавши і нікому нічого не сказавши. Його кінь щосили погнав у бік большевиків.

У сотні замішання!

Хтось навіть бовкнув, щоб догнати його кулею. Але Терешко — старий козак, його в сотні дуже добре знали.

— Сказився Терешко, — хтось сказав, і стало легше.

Хоч щось та сказано. Ніби виправдано Терешка.

А Терешко то поринав у садках, то вискакував десь на вулиці і знову ховався від нашого зору. Всі слідкували за ним очима. Аж бачимо: тікає через поле піхотинець-большевик. Як його вгледіли очі Терешка між деревами чи десь на вулиці?

Догнав його Терешко і… дістав добре від пана сотника. Але ніяк не міг зрозуміти за що.

Коли ми вже між собою казали йому, що гріхи його величезні, бо покинув лаву без дозволу, зробив замішання в сотні, та ще й на фронті, ризикував без дозволу своїм життям і конем і ще якісь там порушення законів.

Терешко слухав і нарешті послав наставників до всіх чортів. Мовляв, у них, у кулеметній ватазі, було інакше.

І сів карбувати ще одну зарубку на карабіні.

Бо ще одна зарубка для нього була щось більше, "як дурні теревені".

Большевики повбивали всю Терешкову родину, навіть маленького братика, що був у колисці, закололи багнетом. І Терешко визначив собі якусь порцію