Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького - В. М. Горобець
Сім років княжив Всеволод Ольгович у Києві, і втриматися йому вдалося лише завдяки вдалому балансуванню у старій ворожнечі між синами Мономаха та їхніми племінниками Мстиславичами. Хоч на деякий час Юрію Долгорукому й пощастило відібрати у великого князя Новгород, на півдні Всеволод Ольгович підкупив Ізяслава та Ростислава Мстиславича Переяславом і чернігівськими волостями (після цього власні брати Всеволода перейшли на бік Юрія, але марно), а Новгород віддав їхньому молодшому братові Святополку. Убезпечивши себе з боку Юрія, Всеволод повернув зброю проти його могутнього союзника — галицького князя Володимирка Володаревича. Похід 1144 р. був вдалим — попри підтримку угорського короля Тези II, Володимирко був змушений сплатити велику контрибуцію. У захваті від власних успіхів, Всеволод Ольгович наступного року навіть вдало втрутився в усобицю в Польщі, але ще через рік зазнав поразки від Володимирка й, можливо, від розпачу помер.
Здається, Всеволод Ольгович більше почувався головою клану Мстиславичів, ніж Ольговичів. Саме тому його смерть майже нічого не внесла в систему між князівських союзів, хіба що терези військового успіху, досі прихильні до Всеволода та Мстиславичів, втратили рівновагу. Як наслідок, князі в Києві почали змінюватися якщо не щотижня, то по кілька разів на рік. У наступні десятиліття Середня Наддніпрянщина занурилася у стан перманентної війни, у якому, хоч історики й примудряються виокремлювати «феодальні війни» (наприклад, 1146—1154 або 1158—1161), набагато легше вирізнити поодинокі періоди відносного затишшя, коли претенденту вдавалося закріпитися на київському столі бодай на кілька років. Більше того, великий київський князь перетворюється з очільника або першого серед рівних князів великої держави на очільника військово-політичної коаліції князів, а з часом навіть на чужу маріонетку.
Уже за часів київського правління Всеволода Ольговича склалися два могутніх військово-політичних союзи князів. З одного боку, це Мстиславичі, що контролювали Волинь та Смоленськ, частина Давидовичів та рязансько-муромські Ярославичі з чернігівських князів, а з іншого — ростово-суздальський князь Юрій Володимирович Долгорукий, частина чернігівських та новгород-сіверських Ольговичів і Давидовичів, а також Галицьке князівство. Обидві сторони активно залучали іноземних союзників — Мстиславичі угорців та поляків, а коаліція Юрія — половців. Постійні військові конфлікти, що супроводжувалися систематичним розоренням усього регіону, вкрай негативно впливали на настрої киян, що вилилося в повстання 1147 р. Попри заповіт Всеволода Ольговича, що прагнув передати київський стол своєму брату Ігорю, за підтримки інших союзників по коаліції в Києві посів Ізяслав Мстиславич. Дружину Ігоря було розбито, а сам невдаха ледь не помер у порубі. Врешті-решт, на вимогу керівництва церкви та родичів, його звільнили аби постригти в ченці. Кияни в цей час жили переважно чутками, тож сприйняли звільнення Ігоря як підготовку перевороту на користь чернігівських Ольговичів. Натовп увірвався у храм під час літургії, і після знущань Ігоря було безжально вбито.
Проте ні це, ні підтримка Ізяслава Мстиславича старшим із Мономашичів, його дядьком В’ячеславом, ні симпатії київських бояр не допомогли йому надійно закріпитися в Києві. Йому декілька разів вдавалося захопити Київ, але жодного разу він не протримався там більш ніж три роки. Так само і їхній опонент, молодший брат В’ячеслава, невгамовний Юрій Долгорукий після смерті 1154 р. одразу і В’ячеслава, і Мстислава здобув жаданий великокнязівський стол. Але за кілька років, 1157 р., раптово помер, а збуджені постійною військовою загрозою та чутками кияни переповідали, що його було отруєно боярами. Головним наслідком цієї війни стало відокремлення в самостійні князівства Волині, що поступово стала отчиною волинських Мстиславичів, та Смоленського князівства, яке зробив отчинним володінням для своїх нащадків засновник династії Ростиславичів, син Мстислава Великого Ростислав. У цей час уже не тільки нам, нащадкам, а й сучасникам тих подій стало зрозуміло, що час Києва скінчився і настала доба територіальних земель-князівств.
Доба територіальних земель-князівств
Хоча процес перетворення уділів на окремі державні утворення розпочався ще за Ярославичів, проте лише в середині XII ст. вони дозріли до статусу незалежних чи напівзалежних держав — земель-князівств із власними правлячими династіями, вже не в першому поколінні пов’язаними з цими територіями, із власною розгалуженою системою міст, зі складним політико-адміністративним устроєм та церковною інфраструктурою на чолі з хоч і залежним від Києва, але окремим єпископом. Для їхніх князів ці землі стали не трампліном, з якого за першої ж нагоди можна було стрибнути в Київ, навпаки — це київський стол перетворився спочатку на престижний, а потім і на символічний доважок до отчинних володінь.
Чернігівська земля
Історія Чернігова як політико-адміністративного центру сягає сивих глибин історії Русі. У 1024—1036 рр. він уже був столицею брата Ярослава Володимировича Мстислава. Але навіть поділ 1054 р., за яким його отримав син Ярослава Святослав, ще не перетворив його на спадкове володіння у його роді: коли Святослав 1073 р. перейшов у Київ, чернігівським князем став його брат Всеволод, а за ним уже його син Володимир Мономах. Лише внаслідок війни, що спалахнула 1094 р. після захоплення Чернігова Олегом Святославичем, Любецький з’їзд 1097 р. надав Чернігівській землі статусу отчинного володіння в роді нащадків Святослава. А в середині XII ст. князі Чернігова нарівні з київськими вже іменувались великими князями.
До складу Чернігівської землі увійшли території племінних союзів полян (частково), сіверян, радимичів, в’ятичів, дреговичів. Територіально Чернігівська земля склалася ще в XI ст. внаслідок об’єднання частини Руської землі навколо міста Чернігів із Сіверською землею — західною групою сіверян у Середньому Подесенні. Це об’єднання не тільки становило територіальну основу Чернігівської землі, а й стало причиною виокремлення у подальшому двох політичних центрів — власне Чернігівського та Новгород-Сіверського князівства, що було юридично закріплено на Любецькому з’їзді князів. Територіальним ядром Чернігівської землі були землі навколо Чернігова, Сновська волость (Сновська тисяча) та місто
