Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
У 1936 році, коли сімейний бізнес у Дубліні занепав, дідів брат, осілий у Лондоні, запросив Епоха до Англії. Так мій дід Юдт повіз свою економічну неспроможність назад через Ірландське море. Мій батько приєднався до нього, у чотирнадцять років промінявши школу на працю різнороба. І хоча пізній підлітковий вік провели в Лондоні обоє моїх батьків, мати була й лишилася в душі значно більш англійкою, ніж батько: адже вона там народилася. Обоє полишили школу, коли їм виповнилося по чотирнадцять, але, на відміну від батька, Стелла мала конкретний фах і вміння. Попри сумніви, вона пройшла навчання в жіночого перукаря, що на той час було поважною і надійною справою для амбітних дівчат.
Стеллу Дудаков і Джо Джадта звела Друга світова. Коли розгорілася війна, батько намагався записатись у військо, але йому відмовили: сліди туберкульозу в легенях були достатньою підставою для звільнення від служби. У кожному разі він не був британським підданцем. Насправді батько взагалі не мав громадянства. Хоч і народився в Бельгії, там він був лише резидентом: у ті часи для отримання бельгійського громадянства спершу громадянами мусили стати обоє батьків дитини, а батьки Джо, як відомо, були іммігрантами з імперської Росії. Тож мій батько прибув до Лондона із «нансенівським паспортом», тогочасним подорожнім документом для осіб без громадянства.
Восени 1940 року Люфтваффе почали бомбардувати Лондон: згодом ті події наречуть Битвою за Британію. Бомбардування — бліц — привело моїх батьків до Оксфорда, де їм судилося познайомитись. Батькова старша сестра, закохана в чеського біженця (певно, єврея, хоча я не впевнений), поїхала вслід за ним до Оксфорда. Більшість родини, зокрема і мій батько, подалися за нею, коли було розбомблено їхній будинок у Північному Лондоні. Два роки батько жив на оксфордській Ебінґдон-роуд, працюючи доставником на вугільний склад і крамницю «Co-op»[8]; водійських прав на вантажівку він не мав, проте у воєнний період їх тимчасово не вимагали.
Моя мати теж провела воєнні роки в Оксфорді. Район Східного Лондона, де вона виросла, постійно бомбардували через близькість до доків; її дім і перукарню, де вона працювала, було знищено. Материні батьки переїхали на Кенві-Айленд на східному узбережжі, але сама вона подалася в Оксфорд — місто, яке полюбила й незмінно описує в теплому ностальгійному сяйві. Там мої батьки побралися 1943 року, а невдовзі повернулися до Лондона.
Після війни мати знову стала перукаркою в Лондоні; разом подружжя відкрило невелику перукарню, з якої жило незаможно, проте гідно. Перші повоєнні роки батьки згадують як важкі. У 1947 році батько навіть думав емігрувати до Нової Зеландії, але вимушено відмовився від задуму, адже досі не мав британського паспорта, а без громадянства його не так легко прийняли б на британських територіях (паспорт він нарешті отримав 1948-го).
Я народився 1948 року у шпиталі Армії Спасіння в Бетнал-Ґрін, що у Східному Лондоні. Найперший мій спогад — як я йду по, вочевидь, Тоттенгем-Гай-роуд. Пригадую, як ми заходимо до крихітної перукарні, звідки ведуть сходи до нашого помешкання. Якось я описав цю картину матері, і вона сказала, що саме так і було. Тоді я мав років півтора-два. Я пам’ятаю й інші сцени із життя в Північному Лондоні, зокрема як дивився на вантажівки й автобуси з вікна батьківської спальні. Є ще ранні спогади про знайомства з молодими чоловіками, уцілілими після таборів, яких запрошував до себе мій дід Епох Юдт: ось бачу їх, ось мене їм представляють. На той час мені було, певно, чотири чи п’ять років.
Не пригадую, щоб я колись не знав про те, що тоді ще не назвали Голокостом. Проте моє уявлення про нього було сплутане, адже в Англії Голокост представляли оманливо, чому прикладом була й моя дуже англійська мати. Вона підводилася, коли королева виголошувала різдвяне привітання по радіо, а згодом — на телебаченні. Мій батько, навпаки, завжди демонстративно сидів — як через політичну позицію, так і тому, що особливо не почувався англійцем; у всіх уподобаннях, від автомобілів до кави, він тяжів до континентальних смаків. Так чи так, моя мати, коли йшлося про нацистів, завжди говорила про Бельзен[9] — його зображення вона вперше побачила в British Movietone News[10], коли табір звільняли британські війська.
Тими днями, отже, вона була типовою англійкою, яка не відала про Аушвіц, Треблінку, Хелмно, Собібор і Белжец — табори, де євреїв убивали масово, на відміну від Берґен-Бельзена, який не був передусім єврейським табором. Тож у моїй картині Голокосту поєднувалися знайомство з молодими уцілілими зі східних таборів і візуальні образи кістяків із Бельзена. Малим я знав не більше. Про те, ким була Тоні й чому я маю її ім’я, я довідався вже значно пізніше, хоча сам не пам’ятаю конкретного моменту, коли це відбулося. Батько стверджує, що розповів ще в дитинстві, але мені здається, що ні. Він часто говорив про Лілі (яка жила в Лондоні, ми з нею інколи бачилися), але рідко, майже ніколи, — про її сестер Беллу і Тоні. Було відчуття, наче Голокост окутав усе, мов туман — повсюдний, однак ледь відчутний.
Звісно, залишалися стереотипи, не лише про неєвреїв, а й про євреїв. Серед нас, Ostjuden, євреїв зі Східної Європи, панувала чітка ієрархія (зрозуміло, усіх нас зневажали вишукані німецькомовні євреї з Центральної Європи). Грубо кажучи, литовські та російські євреї вважали себе вищими за культурним розвитком і соціальним статусом; польські (особливо галицькі) та румунські євреї були, м’яко кажучи, нижчими створіннями. Така ієрархія панувала й у межах подружнього антагонізму моїх батьків, і в ширших їхніх родинах. У миті гніву мама мала звичку нагадувати татові, що він усього лише польський єврей. Той у відповідь кидав, що вона — румунка.
Ні батько, ні мати не були зацікавлені в тому, щоб виховувати єврея, хоча питання повної асиміляції теж ніколи не розглядали всерйоз; урешті-решт, мій батько був іноземцем, хай навіть більш-менш досконало й без виразного акценту володів усною англійською. Я завжди знав, що ми інакші. З одного боку, ми були не такими, як інші євреї, бо мали неєврейських друзів, а самі жили цілковито англізовано. Та
