Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт

Моє повне ім’я — Тоні Роберт Джадт. Роберт — англійська родзинка, рішення моєї матері Стелли, тож почну з неї. Материн батько Соломон Дудаков виріс у Санкт-Петербурзі, столиці Російської імперії. Я пам’ятаю його (він помер, коли мені було вісім) кремезним російським воякою-бороданем, кимось середнім між борцем і рабином. Фактично він був кравцем, хоча це ремесло, мабуть, опанував у війську. Материна мати Джанет Ґрінберґ була румунською єврейкою з Молдови; про її родину пліткували, буцім десь там не обійшлося без непристойних зв’язків із ромами. Вона, безперечно, виглядала на циганську ворожку, яка щойно зійшла з воза: тендітна, бешкетна, трохи несамовита. Оскільки з їхнього регіону Румунії походило багато родин з однаковим прізвищем — і деякі напевно прибули з одного міста й були родичами, — мої сини часто спекулюють не цілком виключеним, однак малоймовірним твердженням, ніби ми — родичі великого єврейського боксера Генка Ґрінберґа.

Материні батьки познайомилися в Лондоні, куди Джанет Ґрінберґ прибула з родиною після погрому 1903 року в Кишиневі. Як іще тисячі євреїв, вони тікали від небаченого на той час спалаху насильства: у сусідній Бессарабській губернії Російської імперії було вбито сорок сім євреїв. Лондона вони дісталися не пізніше 1905 року. Мамин батько Соломон Дудаков утік з Росії до Англії, але з інших причин. За родинною легендою, захищаючи свого батька від хуліганів, він неумисно забив одного з нападників до смерті. Відтак ніч переховувався в печі дядька-пекаря, перш ніж покинути країну. Ця оповідь, мабуть, дещо романтизована, адже датування свідчить, що Соломон утік з Росії приблизно в той самий час і з тих самих причин, що й сотні тисяч інших євреїв. У кожному разі він подався одразу в Англію. Тож 1905 року батьки моєї матері опинилися в Англії й того ж року побралися. Моя мати, Стелла Софі Дудакова, народилася 1921 року трохи південніше єврейського Іст-Енду в Лондоні й була наймолодшою з восьми дітей. У їхньому робітничому, населеному кокні районі біля Лондонських доків вона завжди почувалася некомфортно; утім, мені здається, у своїй родині чи громаді вона теж ніколи не почувалася цілком як удома.

Мій батько, як і мати, теж походить із єврейської родини зі східноєвропейським корінням. Однак у його випадку між Російською імперією та Британією родина зробила ще дві зупинки: у Бельгії та Ірландії. Моя бабуся з батькового боку, Іда Авіґайл, була родом із Пілвішкі — литовського села на південь від Каунаса: тепер воно належить Литві, тоді входило до складу Російської імперії. Після передчасної смерті батька-візника вона працювала в сімейній пекарні. Якось у першій декаді століття Авіґайли вирішили податися на захід, до діамантової індустрії Антверпена, де мали зв’язки. У Бельгії Іда познайомилася з моїм дідусем. Решта Авіґайлів осіли у Брюсселі, а один відкрив галантерейну крамницю в Техасі.

Батьків батько Енох Юдт походив із Варшави. Як і дід із материного боку, Енох служив у російському війську. Звідти він, вочевидь, дезертирував у часи Російсько-японської війни 1904–1905 років, поступово просувався на захід і врешті, десь перед початком Першої світової, дістався Бельгії. Відтак він і моя бабуся разом зі своїми родинами пробралися до Лондона перед загрозою наступу німецької армії на Бельгію в серпні 1914-го. Роки Першої світової вони провели в Лондоні, де одружилися й народили двох дітей. У 1919 році вони повернулися до Антверпена, де 1920 року народився мій батько Джозеф Айзек Джадт.

Моє ім’я, Тоні, походить із боку Авіґайлів. Батько, зростаючи в Антверпені, був близьким зі своїми двоюрідними сестрами, трьома дядьковими доньками: Лілі, Беллою і Тоні — гадано від «Антонія». Дівчата жили у Брюсселі, він багато з ними спілкувався. Найменшу Тоні, молодшу за нього на п’ять років, батько дуже любив, хоча після його від’їзду з Бельгії вони втратили постійний контакт. Через десять років Тоні та Беллу перевезли в Аушвіц і вбили. Лілі вціліла: її, як народжену в Лондоні єврейку, на відміну від бельгійських сестер, німці ув’язнили — одна з дрібних загадок нацистської категоризації.

Я народився 1948 року, приблизно через п’ять років після смерті Тоні. Саме батько наполіг, щоб мене назвали на честь його двоюрідної сестри; але дія відбувалася в повоєнній Англії, і мама хотіла, щоб у мене було справжнє англійське ім’я, аби «не виділятися». Тож як запасний і страховий варіант я дістав ім’я Роберт, хоча інакше ніж Тоні мене ніхто ніколи не називав. Майже всі нові знайомі припускають, що моє повне ім’я — Ентоні, однак мало хто перепитує.

Батьків батько Епох Юдт був єврейським економічним маргіналом у стані перманентної міграції. Він не мав особливих умінь, окрім торговельних, та й ті не надто видатні. У 1920-х він, вочевидь, крутився напорному ринку між Бельгією, Голландією та Німеччиною. Однак близько 1930 року йому там трохи припекло — мабуть, через борги і, можливо, у зв’язку з наближенням економічного колапсу; він був змушений рухатися далі. Але куди? Еноха запевнили, що самоврядна віднедавна Ірландія Еймона де Валери стала гостинною до євреїв, і певною мірою то була правда. Де Валера дуже прагнув привабити в нову Ірландію торгівлю: як ірландський католик, він поділяв традиційний антисемітизм і саме тому вважав, що євреї, як добрі гендлярі, будуть корисними для економіки. Тож єврейських іммігрантів Ірландія приймала майже без обмежень, доки ті були ладні знаходити роботу і працювати.

Епох Юдт об’явився в Дубліні, попервах залишивши сім’ю в Антверпені. Він знайшов себе в підприємництві: виготовляв краватки, жіночу білизну, панчохи — словом, шмати. З часом йому вдалося перевезти до себе рідних, останні з яких — мій батько і його старший брат Віллі — прибули в Дублін 1932 року. Мій батько був одним із п’ятьох дітей. Старшою була дівчинка Фанні, а за нею четверо хлопців: Віллі (від Вольфа), мій батько Джозеф Айзек, Макс і Томас Хаїм (званий Хаїмом в Антверпені, Гаймі в Дубліні, Томмі в Англії). Мій батько був Ісааком Жозефом у Бельгії та Ірландії, потім — Джозефом Айзеком в Англії, або ж просто Джо.

Ірландію він згадував ідилічно. Сім’я винаймала помешкання у великому домі трохи південніше Дубліна, і батько ніколи доти не бачив стільки простору й зелені. Після досвіду життя в антверпенському єврейському багатоквартирнику нові умови, мабуть, здавалися розкішними: апартаменти на горішньому поверсі невеликого маєтку з краєвидом на поля. Тож його спомини про Ірландію всуціль наповнені відчуттям легкості та простору, майже не заплямовані згадками про упередження і скруту До Ірландії батько прибув, звісно, без знання англійської, зате з трьома іншими мовами, вивченими