Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв
— Коли тут живеш, то іноді не помічаєш усього цього! — вигукнув Олег Миколайович. — Недаремно кажуть, що приїжджий за два тижні встигає побачити у Ленінграді більше, ніж інший старожил за ціле життя. Адже дехто міркує: «Встигну, побачу, попереду багато років». А там, дивись, роки й промайнули. Мені, правда, пощастило: я виходив місто вздовж і впоперек, надивився досхочу. Але виїжджати звідси сумно. Так. Ну, гаразд, щось я лірикою захопився. Словом, даю тобі місяць строку, збирайся.
— Слухаюсь, товаришу капітан! Прибуду вчасно. А пам'ятаєш, як ти до мене у Пушкіно приїздив? Боже мій, як давно це було! І як недавно.
— Навіть пригадую, як ми сперечалися, — сказав Сергєєв. — І знаєш, Ганю, боюсь, що доведеться звертатись до умільців. Навіть не знаю, де вже шукати цю кімнату. Здається, всіх людей опитано, а діла немає…
— Олежку, Олежку, щось ти мені не подобаєшся! «Усіх людей»! Звідки ти знаєш, що всіх? Ти окреслив якесь коло і хочеш ним обмежитись. А я вірю — життя ще подарує тобі несподіване розв'язання. Треба тільки не здаватися, нізащо не здаватися! — Очі Ганни Костянтинівни блищали. — Чого ти опускаєш руки? А що стосується умільців, — помовчавши, додала вона, — тут я ладна знову сперечатися з тобою. Є речі, яких не можна відтворити, особливо коли йдеться про твори мистецтва. Імітація, якою б вона не була, залишається імітацією… Не будемо сваритися, — перебила вона на півслові Олега Миколайовича, який хотів заперечити.
Наступного дня Сергєєв зранку вирушив у Пушкіно. Він добре пам'ятав, який непривабливий був палац, і приготувався знову побачити похмуру картину. Дійсність приємно вразила його.
Обидва фасади палацу вкривало риштування. Правда, роботи розпочали зовсім недавно і ще не встигли розгорнути їх на всю широчінь, але перші наслідки були помітні. Ліве крило, в якому колись містилась палацова церква, вже набрало свого колишнього вигляду. Поєднання блакиті з золотом і білиною надавало відновленій частині будинку парадного і урочистого вигляду.
Знайомою доріжкою Сергєєв підійшов до циркумференції. Над одним входом він побачив невеличку вивіску: «Дирекція парків та палаців-музеїв», — і попрямував туди.
Директор, уважно вислухавши Сергєєва, дозволив йому оглянути палац і ознайомитися з потрібними матеріалами.
Подолавши не одну купу будматеріалів (це його порадувало: значить, до роботи взялися серйозно, якщо стільки добра сюди навезли), Сергєєв піднявся щербатими сходами і, з силою штовхнувши непіддатливі двері, опинився в палаці.
Небалакучий старшина міліції, перевіривши документи, мовчки показав рукою на таблички з стрілкою: «До наукового відділу».
Установа з такою бучною назвою містилася, як і раніше, в одній кімнаті, правда, дуже просторій і світлій. На столах височіли купами старовинні фоліанти, папки з негативами, картотеки, сувої. Жодного знайомого обличчя Олег Миколайович не побачив. Ну, що ж, роки минули…
Літня жінка з гладко зачісаним волоссям і короткозоро прищуленими очима назвала себе:
— Галкіна Софія Федорівна. Завідуюча відділом. Чим можу служити?
Довелося розповісти все наново. Захоплений Олег Миколайович і не помітив, як навколо нього зібралися всі співробітники відділу. Посипалися запитання:
— Не довідалися, де Файєрабенд тепер?
— А з Німецького Демократичною Республікою зв'язувалися?
— До Берліна писали?
— Як ви гадаєте, знайдуть кімнату?
Сергєєв відповідав залюбки, розуміючи, що це не пуста цікавість.
— От мало не забув. Дозвольте передати вам, Софіє Федорівно, скромний подарунок калінінградців — вирізки з нашої газети, статті про розшуки янтарної кімнати.
— Дякую! Дуже добре. Нас часто питають про неї екскурсанти…
Тепер надійшла черга дивуватися Сергєєву;
— Які екскурсанти? Адже музею ще немає!
— Але ми відкрили виставку — півтора десятка зал. Там виставлено експонати, що збереглися, розповідається про будівництво палацу, про його відбудову, показано проекти відбудовчих робіт. Людей приходить багато… Ви неодмінно відвідайте виставку. Там знайдете чимало цікавого і корисного для себе. А поки що, дівчата, — звернулася вона до співробітниць, — теба підібрати Олегу Миколайовичу літературу і звільнити місце для роботи. Давайте-но гуртом, бо часу у товариша обмаль.
За годину Сергєєв заглибився в документи і книги.
До вечора він встиг багато зробити.
Коли почало смеркати і співробітники пішли додому, Сергєєв ще довго блукав по безлюдному парку, обмірковуючи все прочитане і почуте протягом дня.
Вранці другого дня він вирушив на виставку.
Спочатку експозиція здалася йому мало не убогою порівняно з довоєнною. Справді, хіба могли ці кілька зал з випадково підібраними експонатами замінити колишню виблискуючу трьохсотметрову Анфіладу, хіба могли уламки різних оздоб дати хоча б приблизне уявлення про майстерність їхніх творців, про парадну пишноту палацових покоїв, хіба могла проста підлога з штучного паркету замінити дивовижні, схожі на килими орнаменти!
«Навряд чи варто було відкривати цю виставку», — подумав Олег Миколайович.
Він стояв у приміщенні, де колись була янтарна кімната. Здавалося майже неймовірним, що тут, у такій звичайній, не дуже великій залі з білою стелею і стінами, пофарбованими, як у простому адміністративному будинку, зовсім недавно, лише сімнадцять-вісімнадцять років тому, виблискував і мінився казковим світлом овіяний стародавніми легендами «морський камінь», радуючи людей своїм м'яким блиском. Тепер на стінах висіли малюнки і таблиці, в центрі кімнати, на постаменті, був виставлений макет одного з початкових варіантів забудови палацу, виконаний, за проектом Квасова, по підлозі стелилися звичайні килимові доріжки.
Постоявши ще хвилину, Олег Миколайович повернув у двері праворуч, які вели до колишньої Картинної зали. Вузький коридорчик був відокремлений від усієї зали фанерною перегородкою. З-за неї долітав негучний перестук молотків.»
— Відбудовують залу. Незабаром відкриємо. Картини пощастило майже всі зберегти, — повідомила старенька доглядачка. — Ви, мабуть, приїжджий? Здалеку?
Сергєєв відповів.
— А, знаю, чула. Це Кенігсберг колишній? Кажуть, туди янтарну кімнату вивезли. Правда?
І знову Олег Миколайович розповідав усю історію.
