Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман
Існують універсалії людської комунікації. Окрім лексико-семантичних параметрів, важливою характеристикою ефективної промови (як-от під час публічних виступів видатних історичних діячів) є те, що вона працює на остенсивному, тобто виразному рівні. Поняття остенсивної комунікації розглядали й переосмислювали філологи й семіотики, зокрема Людвіг Вітгенштайн та Умберто Еко. Цей термін стосується вміння використовувати жести для підсилення промови, що дозволяє скоротити кількість слів. Для цього мовець застосовує імпліцитний ключ, зрозумілий йому й співрозмовникові. Якщо взяти в одну руку сільничку й запитати в когось: «Хочете?» — не доведеться експліцитно пояснювати, що ми пропонуємо. Це сіль. Наші слова й жести переплітаються у виразний танець, над яким ми навіть не замислюємося. А от робот із високим рівнем володіння мовою запитав би: «Вибачте, про що це ви питаєте, чи я цього хочу?»
Наріжний камінь цього методу — вказівка. Коли ми скажемо: «Ось цей», — і вкажемо пальцем на предмет, інші люди зрозуміють, чого стосуються слова й жест. Це дуже ефективний метод комунікації. Мавпи, здатні виконувати безліч складних операцій, не розуміють коду, який нам здається простим як двері. Такий спосіб знайти спільну мову робить людей людьми.
Інкрустуючи наше мовлення інтонацією, жестами й мімікою, остенсивна комунікація також слугує для виділення важливих елементів дискурсу.
У такий спосіб мовець переконується, що слухач не відволікається під час ключової частини повідомлення, адже це могло б призвести до великого непорозуміння.
Інструменти виразності легко впізнати. Людина дивиться в очі співрозмовника й повертає корпус назустріч йому. Спрямовані на слухача погляд чи тіло стають магнітом для його уваги. Інші остенсивні сигнали: звернутися до співрозмовника на ім’я, підняти брову чи змінити тон і гучність. Ефективність передавання повідомлення визначає цілий комплекс природних засобів, яких нас ніхто не вчив. Найкращим доказом, що жести даються легко й без спеціального навчання, слугує те, що їх використовують навіть сліпі від народження люди, які не могли засвоїти ці рухи через органи чуття. Отже, перед нами природний канал людської комунікації. Передавання повідомлення відбувається ефективно, коли він добре налаштований. Якщо ж ми не можемо вловити потрібну частоту, то комунікація перетворюється на гру в зламаний телефон.
Угорці Ґерґей Чібра й Дьордь Ґерґей{Дивовижно, що два видатні угорські дослідники таємниць людської комунікації пов’язані таким збігом: ім’я одного співзвучне з прізвищем другого. Тепер ми вимагаємо спільної пісні Міґеля Матеоса й Луїса Міґеля. Шкода, що неможливо почути тріо Боя Джорджа, Джорджа Майкла й Майкла Джексона.} відкрили, що остенсивний канал людської комунікації ефективно діє з першого ж дня життя. Новонароджені не просто вивчають більше, якщо під час спілкування з ними ми встановлюємо зоровий контакт, змінюємо тон голосу, звертаємося на ім’я чи вказуємо на потрібний предмет. Вони вчаться зовсім по-іншому.
▶ Коли повідомлення передають із використанням засобів виразності, отримувач розуміє, що вивчена інформація не обмежується конкретним прикладом. Якщо сказати дитині, що об’єкт називається олівцем, вона сприйме це як характеристику конкретного предмета. Якщо ж додати до цього повідомлення остенсивний сигнал, малюк зрозуміє, що пояснення стосується цілого класу речей, до яких належить згаданий об’єкт.
Також завдяки деяким засобам виразності слухачі доходять висновку, що повідомлення вичерпане й урок закінчено. В ілюстративному експерименті вчитель показував дітям одну з численних функцій іграшки. В одному випадку демонстрація була остенсивна, із завершальним жестом, який чітко давав зрозуміти: шоу закінчилося. В другому — після показу вчитель несподівано виходив із кімнати.
В обох ситуаціях дітей навчили однакової дії, але реагували вони по-різному. За першого сценарію діти не вигадували нові функції іграшки, тобто розуміли, що дізналися все. За другого — продовжували шукати інші способи застосування, виявляючи розуміння того, що їм розповіли лише про окремі можливості.
Отже, шестирічні діти досить точно оцінювали якість отриманої від учителя інформації на основі остенсивних сигналів. Якщо були причини сумніватися в професіоналізмі педагога (наприклад, недостатня виразність пояснень), вони не обмежувалися вивченим і досліджували далі. Як бачимо, навчання залежить не тільки від змісту повідомлення, а й від надійності партнера в комунікації. Виникає освітній парадокс: гарні вчителі транслюють ідею вичерпності викладеної інформації й цим пригнічують самостійні пошуки учнів.
Ґерґей і Чібра назвали цей імпліцитний код поширення й засвоєння інформації природною педагогікою. Інакше кажучи, наочне пояснення — природний спосіб зрозуміти, який аспект знань потрібний і важливий. Це дозволяє знаходити закономірності в нашому світі безкінечної й неоднозначної інформації. У цьому полягає сутність людської інтуїції й тямущості. Відтворити її дуже важко, і саме тому машини, які ми сконструювали, дуже незграбні в навчанні.
Огляд засад людської комунікації дозволяє нам об’єктивно визначити, чи діти — гарні вчителі. Для цього потрібно замислитися, чи, розповідаючи про щось важливе, вони піднімають брови, звертаються до слухача на ім’я й нахиляються до нього, тобто застосовують увесь арсенал прийомів виразності, які втримують увагу співрозмовника, створюють враження завершеності й надійності переданої інформації. І байдуже до правильності самого повідомлення, адже вона відображає їхні знання з теми, а не вміння навчати. Отже, маємо чіткий імпліцитний спосіб, щоб з’ясувати, чи сформоване в дітей чуття ефективних каналів людської комунікації. Маршрут прокладено, залишилося ним скористатися. І ми із Сесілією Калеро рушили вперед.
▶ Наш проект виглядав досить просто, але унікальність плану полягала в тому, що діти опинилися в ролі вчителя. Вони вивчали щось: гру, математичне поняття, усесвіт з особливими законами чи ази нової мови. Тоді з’являлася інша людина, яка не знала цього. І ми спостерігали. Іноді концентрувалися на прагненні самої дитини навчити новачка. Іноді він звертався по допомогу, і ми досліджували, яким чином і чого саме малеча його навчить.
Виявилося, що діти від природи вчать інших з ентузіазмом і дуже енергійно. Теревенять, усміхаються й дістають задоволення від своєї ролі. У сотнях попередніх експериментів Сесілії, де діти самі чогось навчалися, їм це часто набридало й хотілося відпочити (що вони й робили). Але не було жодного малюка, який не хотів би вчити інших.
Протягом «уроку», який діти проводили для новачка, траплялися різні ситуації. Іноді розмова не стосувалася експерименту. Наприклад, один хлопчик говорив про свою сестру, про дощ чи спеку (мабуть, це єдина тема, на яку ми без проблем говоримо з будь-ким будь-коли й будь-де). Але найчастіше повідомлення дитини стосувалися змісту, логіки й стратегії гри, якої вона
