Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

Галина Гордасевич – донецька поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького товариства української мови та Донецького крайового Руху, вивчивши стоси написаного на цю тему до неї, констатувала: 10 лютого 1940 p.: «як би не доводили послідовники ОУНр (тобто революційної. – Д. Я.)… що це не був розкол, а лише очищення ОУН від опортуністичних елементів, але це таки був розкол».[144]

Один з найавторитетніших дослідників, доцент кафедри новітньої історії України Національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат історичних наук, автор монографій «Військова діяльність ОУН(б) у 1940–1942 pp.», «Україна в роки Другої світової війни: спроба концептуального підходу» та численних публікацій у наукових та інших періодичних виданнях, посилаючись на статтю В. Кука «Степан Бандера», вважає: «27 зібраних у Кракові керівників Крайової екзекутиви… одностайно підтримали ідею створення Революційного проводу і визнали своїм лідером С. Бандеру».[145]

З цього твердження аж ніяк не можна зрозуміти, як підпільна організація, та ще й на підконтрольній СРСР території, могла мати аж 27 керівників? Натомість, ясно випливає: 10 лютого 1940 p. y Кракові (який, до слова, сам Василь Кук вважав після німецької окупації Польщі, «у ту пору… своєрідним центром культурного й політичного життя»[146]) відбулося зібрання тільки львівських націоналістів. Представники інших екзекутив участі в цьому не брали, рішення про призначення Бандери лідером ОУН не ухвалювали. Отже, наголосимо на цьому знову, йдеться, в кращому випадку, не про створення ОУН(б), а про відхід від ОУН частини її галицьких членів, які надалі користувалися тою самою абревіатурою, додавши до назви керівного її органу лише одне слово – «Революційний».

Син героя, легендарного провідника ОУН та УПА, Герой України Юрій Шухевич з таким висновком категорично не погоджується. В передмові до розвідки Гордасевич він вказує: «…вся боротьба між ними («бандерівцями» та «мельниківцями. – Д. Я.) – це боротьба за тактику дій! І не було ніяких принципових ідеологічних розбіжностей!! Як з боку Мельника, так і з боку Бандери робилося все, щоб розлам не наступив. Лише втручання зовнішніх ворожих сил привело до того, що пізніше сталося в ОУН».[147] Питання про це, які саме «зовнішні сили» спричинилися до того, залишилося без відповіді.

«Великих труднощів зазнали ми від бандерівців, що не поминали ніякої нагоди, щоб не пустити нам шпильки в бік, а в своїй винахідливості і зручності були просто подиву гідні…Перш, що зробили бандерівці, – старалися залишити своїх інформаторів у наших рядах… слідкувати за всім, що в нас діється, і доносити своєму таємному розвідувальному контакту» (це можна розуміти, що йдеться про абвер. – Д. Я.). «…Десь на переломі 1940–1941 років бандерівці проголосили бойкот до всіх членів нашої організації, перестали з нами вітатися на вулиці і вдержувати які-небудь зв'язки». Так вважали принаймні деякі прихильники легітимного вождя Організації українських націоналістів. «Біжуча організаційна праця, – розповідав З. Книш про стан справ у 1940 р., – …нажаль, принаймні перших шість місяців, спрямована була… головним чином з бандерівщиною, цебто велася на внутрішньо-організаційному фронті…Сильна і горда колись ОУН зійшла на людське позорище і стала посміховищем у тих, що ще недавно мали закриті уста страхом перед її силою і мимовільним подивом до її живучості».[148]

Мав розкол і безпосередні наслідки організаційного, якщо доречно так сказати, ґатунку. Наприкінці серпня 1940 р. «мельниківці», вирогідно за підтримки німців, захопили приміщення, в якому концентрувалися прихильники РП ОУН, – з усім обладнанням та усією документацією. «РП ОУН побоювався, що ТІУН скористається із отриманих матеріалів і зможе втрутитися в діяльність крайової мережі». У відповідь «бандерівці» звинуватили опонентів «у роботі на користь чужих, у т. ч. ворожих, розвідок. Тому будь-яких представників, які приходять із Кракова (на територію УРСР. – Д. Я.) доручалось знищувати».