Вершини - Анатолій Андрійович Дімаров
Втомившись нахилятися раз по раз, стаю на коліна. А згодом, натрапивши на особливо багатий розсип, лягаю на живіт. Отак, лежачи на животі, й викльовую кристал по кристалу.
Починає припікати по-справжньому. В очах розпливається і миготить. Стуляю запалені повіки: сліпучі малинові кола напливають із темряви. Треба відпочити, а то недовго й осліпнути.
Котра зараз година?
Пів на дванадцяту. Збираю всього годину, а здається, що минуло бозна й скільки часу. Беру мішок, заповзаю під брилу, в тінь. Лягаю на спину, підмостивши під голову рюкзак.
Хороше! Розпарене тіло спрагло вбира прохолоду, очі відпочивають в бездонному небі. Воно не блакитне зараз, а синє, і поодинокі білі хмарини легким пухом зависають на обрії.
Дванадцята година. Завмираю, чекаючи вибухів, та одразу ж пригадую, що вибухів не буде: сьогодні ж неділя. Абос сидить, мабуть, над десятим кухлем чаю й поважно розмовляє з муллою. Всі наші таджики, в тім числі й Абос, з одного кишлаку, розташованого високо в горах, і мулла прийшов разом з ними в загін: чи то оберігати свою паству од мирських спокус, чи то й муллі потрібні гроші, бо працює як проклятий. І щоразу, як тільки починається футбол, приходить до нашого намету. Статечно вітається, тиснучи нам по черзі руки, а ми з Анатолієм шанобливо поступаємось місцем: як-не-як — духовна особа. Мулла поважно сідає, розпуска посріблену бороду поверх ватяного халата, починає перебирати чорні ебонітові чотки. І чим напруженішою стає гра, тим швидше перебираються чотки. А очі загораються зовсім уже не божественними вогнями.
Гол!
Мулла зривається і щось гнівно кричить. Потім, схаменувшись, сідає і знову починає шепотіти молитви...
То, може, вони оце зараз п'ють чай і вирішують, що робити з Мухлою?
Мені жалко Мухлу. Невже наш табір лишиться без нього?..
Незчувсь, як задрімав. Прокинувсь од того, що змерз: холодний протяг дме звідкись з-під брили, не вистачало ще застудитись. Ящіркою виповзаю на сонце і потрапляю в зливу вогню. Вітер майже вщух, довкола незвична тиша, повітря сухе й гаряче. Нещадно палить згори, малиново горить під ногами, спалахує мільйонами іскор. Хочеться пити, і я дістаю з рюкзака баклагу.
Чай, цукор, півскибки хліба — весь мій обід. Апетиту немає, хоча від сніданку минуло вже майже п'ять годин, якщо можна назвати сніданком три-п'ять ложок супу і шматок погано звареного м'яса. Анатолій це пояснює низьким вмістом кисню в повітрі, а звідси — уповільненим обміном речовин в організмі. За оці два тижні я став худий, як гончак, і весь час підсмикую штани, що тримаються на чесному слові. (Боюся, що це стане звичкою, і нещасній дружині моїй, яка півжиття вже воює з моїми поганими звичками, що чіпляються чомусь до мене, доведеться вступити в бій ще з однією). Але дивно: не відчуваю жодної слабості. Навпаки: кожен день адаптації додає мені сил, і я вже в спромозі пройти, не померши, п'ять кілометрів. Не було навіть пухирів, що густо обсипали позаминулого року все моє тіло, викликаючи люту сверблячку. Я тоді думав, що збожеволію, хтось запропонував роздягнути мене догола та й закатати на всю ніч у грубезну кошму — обов'язково допоможе, але я вчасно згадав, що Чінгісхан в отакий спосіб душив найславетніших своїх супротивників (почесна смерть, без пролиття крові), і категорично відмовився. На щастя, наступного ранку ми залишили високогірну долину, спустившись на п'ятсот метрів донизу, і пухирі мої пощезали...
Пообідавши, знову заходжуюсь збирати кристали. Пробний мішок відчутно поважчав, кристали в ньому ворушаться, наче живі, пересипаються з приємним шурхотом — заждіть, мої любі, мине зовсім небагато часу, і ви засяєте звабно на шиях найчарівніших красунь. Чи згадаєте ви, відшліфовані та відполіровані, благородно сяючи гранями, того, хто вас збирав?
Надвечір повертаюсь додому. Болить поперек, болить кожен м’яз; чотири кілометри, які я вранці пройшов не помітивши, розтягнулись на добрий десяток, і коли б не кристали гранатів в рюкзаку за спиною, я навряд чи й дійшов би. Та вітер, що нетерпляче штовхав у спину.
Вигин... Ще один вигин... Цистерна з пальним— ліворуч... Обгороджена халабуда праворуч— під вибухівку... І нарешті відкривається табір.
В один довгий ряд понад висохлим річищем (вода в ньому буває тільки весною) вишикувались намети. Поміж ними майорить білизна: сорочки, майки, труси й підштаники, лише біля одного соромливо ховаються жіночі блузки, трусики й ліфчики. Там живуть кухарка й Соня; труси кухарчині — хоч штангістові носи. Сонині ж — хіба що на підлітка. Соня — геолог, їй Анатолій довірив вибирати з «погребів» скаполіти: дивовижні кристали густо-фіолетового й бурштинового, а іноді й ніжно-рожевого кольорів. Соня приносить їх щодня в маленьких мішечках, вони з Анатолієм старанно їх сортують: ювелірні — в одну купу, колекційні — в іншу; Анатолій каже, що кристали ці, коли їх огранити, не поступляться грою діамантам, Соня ж більше мовчить, а якщо й промовить що-небудь, то якось аж знехотя. Вона не по літах серйозна, ця дівчина, я ніколи не бачив, щоб вона розсміялась — усміхнеться ледь помітно та одразу ж і пригасить той усміх. Може, вона, єдина дівчина в таборі (кухарка в рахунок не йде), вдається до цієї надмірної серйозності як до своєрідного захисту від часом нескромних поглядів чоловічої половини нашого табору, особливо молодшої, яка так знудьгується протягом кількох місяців за жіночою ласкою, що хоч на ланцюг припинай. А може, така уже вдача, тільки я іноді ловлю себе на думці, що буде Соня комусь не просто дружиною вірною (в Таджикистані цим не здивуєш нікого), а й надійним, до останнього подиху, другом.
Над кухнею в'ється густий дим, одірвавшись од труби, він стелиться по землі — здається, що кухня мчить мені назустріч. Вище, біля грубезних березових і соснових колод, порається народ з пилками й сокирами: заготовляють кожен на свій намет на вечір і ранок дрова. Ці колоди були довгий час для мене однією з найбільших загадок: довкола ж, на сотні кілометрів, не те що деревини — жалюгідного кущика не знайдеш, а тут — цілі колоди. Згодом довідався: колоди — подарунок прикордонників, які не раз виручали геологів. А де вони їх дістають — це
