Щастя. Відверте і чітке бачення щастя і того, чому у нас його немає - Тімо Айраксінен

Країну щастя принаймні має бути можливо уявити, якщо вже не говорити про її здійсненність. Фантазії часто важливіші за реальність, оскільки людина більше працює в напрямі створення фантазій, ніж розбудови реальності. Це всім нам відомо. Уява — найголовніша духовна здатність людини. Тож давайте знайдемо їй застосування.

Рухаймось у напрямку країни щастя, де живуть хорошим життям. Нещастя країни щастя полягає в тому, що з приводу неї одразу виникають суперечки. Хоч би яке правило чи закон були запропоновані, хтось обов’язково буде проти. Не може бути однієї країни щастя, яка задовольнила б усіх. Це основна складність науки країни щастя. Наприклад, якщо я хочу чітких правил, коли перестати пити і йти на роботу, ти прагнеш сам вибирати свій ритм. Якщо ти хочеш сексуальної свободи, для мене нормою є цнотливість і стриманість. Ти прагнеш безпеки, я люблю ризики. Якщо я хочу жити в комуні з іншими, ти прагнеш якомога більшої приватності. Кожне правило автоматично доповнюється протилежністю. І тут виникають суперечки. Тоді держава змушує людей або підкорятись одному правилу, або йти на компроміс. Перший варіант викликає злість у незгідних, а другий робить незадоволеними всіх. І так, і так недобре.

Ця проблема країни щастя не має одного-єдиного вирішення. Країна щастя має бути організована у такий спосіб, щоб було реалізовано уявлення всіх про хороше життя. Але ми щойно сказали, що це неможливо. Втім, рішення є. Якщо кожному уявленню про хороше життя надати своє місце, народжується спільнота зі спільнот із різними цінностями. Кожна людина може долучитися до тієї компанії, яка найкраще слугує її власному уявленню про хороше життя. Виникає багато маленьких спільнот. Це рішення було б легким і позитивним, якби уявлення деяких людей не дисгармонували з цим анархічним ідеалом.

Дисгармонія виявляється двома способами: є паразити і герої (цей поділ стосується, ймовірно, лише чоловіків). Обидва типи руйнують мрію про анархічну країну щастя, місце, де панує мир і хороше життя. Що ж до першого типу, розмови про хороше життя для них можуть бути перебільшенням, але героїв ця критика не стосується. І якщо якась із груп не веде хороше життя, це жодним чином не стосується країни щастя. Так позбуваються паразитів.

3.5.2. Проблема паразитів у країні щастя

Про паразитів, утім, слід сказати декілька слів. Якщо хтось щось має, в інших одразу виникає мотив це відібрати. Тих людей, у яких цей мотив сильний, називають паразитами. У світі тварин поширене це явище. Якщо чайки спіймали здобич, поморник прилітає і відбирає. Якщо лев убив антилопу, шакали приходять поживитися. Прикладів сила-силенна. Якщо паразит слабкий, він чекає своєї черги і бере, що хоче, з маленькою затримкою. Якщо паразит сильний, він бере силоміць, не слухаючи контраргументів. Апелювати до справедливості і того, що чужого брати не можна, марно. Паразит не допускає появи подібних думок ані в себе, ані в інших. Західноафриканське плем’я масаїв уважає, що боги дали всіх корів у їхнє розпорядження і їм дозволено брати чужих, якщо зможуть. Вони тримають корів, але не всі, що дратує тих, у кого їх немає. Вони не грабіжники, адже їхні дії мають релігійне пояснення. Справжньому грабіжникові підстави не потрібні. Тому він грабіжник і до того ж паразит.

Трагізм співжиття людей у групі полягає в тому, що паразити нагоджуються завжди, коли хтось забирає собі частку. Якщо є, що взяти, хтось це бере. Це знову ж таки призводить до круговороту насилля і збройних намагань встерегти й захистити своє. Згадаймо, що дворянство і духовенство були паразитами станового суспільства. Про характер сучасних буржуа-власників варто подискутувати, але не в цій книжці. Для Маркса паразитом був буржуа.

Про що варто подискутувати, так це про хороше життя паразита. Чи можливо, щоб життя паразита було хорошим і щасливим? Якимсь чином потрібно спромогтися сформулювати заперечну відповідь, але яким? Багато паразитів створюють міфи, релігію, історію і традиції, які виправдовують дії паразита. В цьому немає ніякої проблеми. Паразит здатний жити хорошим життям на духовних милицях, які сам будує. Священики і дворяни завжди знали секрети щастя та рекомендували їх іншим. Тут була б необхідна настільки нищівна ідеологічна критика, що вона просто неможлива. Краще говорити про справжніх грабіжників.

Хтось гадає, скільки могли коштувати дорогі прикраси моєї покійної дружини, незаконно проникає в моє житло, влаштовує розгардіяш і забирає знайдені прикраси. Тепер вони належать йому, так він, напевне, думає. Якщо вони не його, то чому вони в нього? За такою логікою дій він живе хорошим життям, викликаючи захват грабіжницької зграї, — дивовижно.

Певно, одне з найскладніших питань етики — це те, чому однозначно погана людина не може жити хорошим і щасливим життям. Кант вірив, що злочинець прагне покарання, а Платон стверджував, що коли злочинець отримує покарання, він щасливий. Маркіз де Сад, зрозуміло, був іншої думки. Не забуваймо все-таки, що ми говоримо не про злочини, а про пороки, хоча ідеї Канта і Платона мають раціональне зерно й у цьому випадку. Така сама філософська проблема гнітить усіх людей, тому ми заздрісні, злі та прагнемо помсти. Якщо хтось хоче заподіяти нам зло, ми намагаємося помститися саме для того, щоб інший не міг насолоджуватися своєю порочністю. Це плоди ненависті, описані Стейнбеком. Ми невинні та доброчесні, ми ніяк не терпимо думки про порочність, яка не отримала б по заслугах. Це ображає наше найглибше почуття справедливості. Який з цього можна зробити висновок? Ми не віримо в те, що порочність зробила б погану людину нещасною і зіпсувала її хороше життя.

Наведу приклад. Моя жінка зраджує мене з моїм найкращим другом. У всьому іншому вона живе цілком звичним життям, і я нічого не ладен запідозрити. Вона каже мені, що вона жінка одного чоловіка і їй ні за яких умов і на думку не спаде мене зрадити. Багато хто зі знайомих знає, але тактовно мовчить. Тоді я повертаюся з відрядження додому раніше, ніж планував. Не попереджаю про свій приїзд, бо думаю, що зроблю приємний сюрприз. Застаю дружину з другом у себе вдома. Чоловік тікає, і дружина в усьому зізнається. Я розбитий і нещасний. Я мав би посміятися з ситуації і сподіватися, що їхній секс був таким же хорошим, як у мене з моєю дружиною. Питаю, чи багато оргазмів вона отримала. Є можливість також, що я розізлюсь. Але це нерелевантно. Перша реакція нічого не значить. Що я думатиму за тиждень? Чи виношуватиму план помсти? Можливо, я люблю свою дружину так безнадійно, що вибачу їй. Я чував, що інколи в подібних