Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський
Точка зору колишнього редактора бандерівської газети, автора розвідки з історії українського націоналістичного руху зводиться до того, що розкол ОУН таки був, а винен у ньому не хто інший, як уже відомий читачеві Ріко Ярий. Цитую: «Враховуючи залежність зовнішньої політики ОУН від Німеччини, можна краще зрозуміти і діяльність Ріко Ярого, роль якого в «самостійній» політиці ОУН і в її розколі була в кризових пунктах вагоміша, ніж роль самого Коновальця та його наступників – Мельника і Бандери».[132]
Треба спеціально підкреслити, що таку оцінку П. Балей аж ніяк не висмоктав із власного пальця. В її основі – безцінні факти, докладно викладені в споминах головного обвинувача на Варшавському процесі Владислава Желенського «Забуйство міністра Перацького», а також і документи з «архіву Сеника», якими під час процесу оперував прокурор Желенський. Саме ці документи, до слова, вперто не бажають помічати всі без винятку сучасні українські дослідники проблеми.
Натомість П. Балей матеріалами Владислава Желенського послуговується. Наприклад, ці матеріали підтверджують оцінки З. Книша про становище в ОУН після загибелі Коновальця. Головний тогочасний конфлікт усередині Організації – за П. Балеєм – між представниками Краю і «закордонниками», між «молодими» та «старими». Ці конфлікти, як ми вже знаємо, різко активізувалися після окупації Польщі Німеччиною та СРСР.
Посилаючись на спомини учасників групи Бандери, він також вказує: такі вимоги «бандерівців» до ПУН стали наріжним каменем розколу:
– «унезалежнення української визвольної політики від виключно німецької орієнтації»;
– «перенесення місця осідку Головного Проводу до Швейцарії, щоби мати більшу свободу дій»;
– «закордонну політику вести з двох рівнобіжних баз: Німеччина і Північна Америка».
Однак, однак, однак…
Ці вимоги не підтверджуються, власне, відомими нам матеріалами Краківського зібрання. Це – по-перше. По-друге, ці тези були сформульовані анонімними учасниками того збору вже на еміграції. І, по-третє, практична політика Бандери цим пунктам суперечила.
Поза тим, «головні осяги політичної роботи Степана Бандери», за Петром Балеєм, такі:
– «найтрагічнішим у свої наслідках став розкол ОУНа «мельниківців» і «бандерівців»;
– «розкол на Мітельвальдській конференції 1948 року на т. зв. «угаверівців» і «бандерівців», яким Бандера вихолостив свою організацію від органічно нарослого інтелекту, здатного еволюціонувати її структурну схему»;
– черговий, третій за порядком розкол ОУН став наслідком виходу Бандери з тричленної комісії (Бандера, Ребет, Матла), призначеної Крайовим проводом для полагодження «програмових розходжень».
«Бандера, – підсумовує П. Балей, – не прийняв рішень Третього Великого збору і повернув свою фракцію на позицію ідеологічного монізму і безконтрольного, безвідповідального вождизму».
Прямо вказує П. Балей і на основну «зовнішню» силу, прямо зацікавлену в розколі ОУН задля ескалації українсько-польського конфлікту на території Генеральної губернії. Зокрема, цитує він виступ генерал-губернатора окупованої Польщі, рейхсляйтера Ганса Франка на з'їзді НСДАП 15 серпня 1942 p.: «В інтересах німецької політики треба підтримувати польсько-німецькі стосунки в напруженому стані. Кількість у 4,5 чи 5 мільйонів українців, що їх маємо в краю, є надзвичайно важливою противагою проти поляків»,[133] – заявив гітлерівський сатрап.
Версії сучасників (продовження). О. БойдуникХто такий О. Бойдуник?
Осип Бойдуник
Осип Бойдуник (8.12.1895 – 7.04.1966). Народився у м. Долина (сучасна Івано-Франківська обл.). Учасник Першої світової війни, старшина УГА та Дієвої армії УНР. З 1920 р. – член УВО. Випускник Празької вищої торговельної школи (1929 р.). Учасник установчого з’їзду ОУН, член КЕ на «західно-українських землях». У 1930–1931 рр. – співредактор тижневиків «Голос нації» та «Голос». 1931 р. заарештований за націоналістичну діяльність, засуджений до 4-х років ув’язнення (звільнився 1936 р.). Член ПУН (до 1941 р.), головний контрольний ОУН (до 1940 р.). Після 1944 р. – на еміграції, з 1954 р. – голова Української націоналістичної ради. Автор праць «Національний солідаризм», «Українська внутрішня політика», «Сучасний стан визвольної політики». 2010 р. перепохований на Личаківському цвинтарі Львова.
Версія О. БойдуникаПряма
