Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
У Блюмі як євреєві мене цікавило саме це: ненависть, яку він пробуджував. Нині важко навіть уявити масштаб відвертої, безсоромної упередженості та неприязні, на які в ті роки наражалися такі люди, як Блюм, лише й передусім через своє єврейське походження. З іншого боку, сам Блюм часто не відчував рівня та наслідків публічного антисемітизму і відповідних закидів на свою адресу. Звісно, ідентичність самого Блюма була дещо амбівалентною: гордий рафінований француз, він водночас був не менш гордим і відвертим євреєм. Пізніше він поєднував великі симпатії до новоствореної єврейської держави на Середньому Сході з майже цілковитою байдужістю до самого сіоністського послання. Певно, ці начебто суперечливі ідентичності й переконання не надто відрізнялися від моїх власних у різні періоди життя: можливо, це пояснює моє тривале зацікавлення Блюмом.
А все-таки я тримав єврейські питання чимдалі від своїх академічних зацікавлень. Попри власний недавній і пристрасний зв’язок з Ізраїлем, тоді, на початку 1970-х, я не подумав би зробити Блюмову єврейськість предметом досліджень. Єврейський політичний активізм поглинув усю мою підліткову увагу. Та, полишивши його, у професійному житті я ніби вже й не бачив єврейського питання, а тим паче не був у нього залучений. Тепер я розумію, що закінчив своє «єврейське десятиліття» і готувався зустріти його французького наступника.
Протягом 1970-х мене захоплювали інституції, політичні партії та соціальні теорії. Усе це я розглядав, хоч прямо й не казав цього, переважно як продукт соціальних обставин. У Кембриджі тих років Квентін Скіннер і Джон Данн[31], кожен по-своєму, викладали історію ідей, особливо враховуючи культурні, епістемологічні й текстові контексти інтелектуального виробництва. Саме їм я повністю завдячую серйозним ставленням до аналізування ідей, які виникли й розвинулися в інший час і в іншому місці. Але контекст для мене залишався соціальним або принаймні високополітичним, а не релігійним, культурним чи герменевтичним.
У Парижі я робив те, що має робити науковець: написав дисертацію, знайшов для неї видавця і вишукав нові ділянки для досліджень. Але в інших аспектах я не зовсім розумів, що роблю і куди прямую. Я не мав чіткого усвідомлення, як стати академічним істориком і що це мало б означати, хоча майже ні до чого іншого не надавався. Урешті-решт мені вдалося узгодити різні свої інтереси і схильності з академічною кар’єрою, але тільки завдяки удачі та щедрій допомозі інших.
Закінчуючи докторантуру, попервах я не міг знайти стипендії чи академічної посади, тому змирився з перспективою викладати в престижній школі для хлопчиків у Південному Лондоні. Завдяки Джонові Данну, моєму другові і наставнику в Кінґс-коледжі, я відтягував згоду на ту шкільну вакансію так довго, аж мені запропонували дослідницьку стипендію в Кінґсі.
У Кембриджі мені вдалося зачепитися великою мірою завдяки Джорджу Ліхтгаймові, видатному історикові марксизму й соціалізму, доброчинцю, з яким я ніколи в житті не зустрічався. У 1968–1973 роках я прочитав усі його важливі праці й чимало почерпнув із його бачення: то була позиція співчутливого, але непохитно критичного спостерігача марксизму кінця XIX — початку XX століть. І Ліхтгайм, і Анні Кріґель, вочевидь, написали сильні листи на мою підтримку, обидвоє — після прочитання моєї дисертації. Саме їм я завдячую всім, і годі знайти ще двох людей, перед якими я охочіше був би в боргу.
Проте Ліхтгайм і Кріґель у своїх уподобаннях належали до меншості, обоє були аутсайдерами принаймні для англійського академічного світу. Річард Кобб, провідний англомовний історик Франції та впливовий дослідник у сфері моїх зацікавлень, ніколи не вважав мене серйозним істориком. Для Кобба я був непроханим гостем-міждисциплінарником, наділеним усіма найгіршими рисами французького інтелектуала: я був людиною, яка пише про політику під личиною історичної науки.
Через його вето я не отримав жодної іншої оксбриджської стипендії чи посади, на які подавався в ті роки. Я не знайшов британського видавця для своєї дисертації. Хоча завдяки цій праці я почав викладати в Кінґсі, її було опубліковано лише французькою: контракт на книжку мені запропонували в Presses de la Fondation Nationale des Sciences Politiques. Перш ніж узяти на себе клопіт із виданням першої книжки нікому не відомого англійця, вони напевно отримали винятково переконливу рекомендацію — імовірно, від Анні Кріґель.
Мабуть, той факт, що я більше не намагався знайти англомовного видавця, свідчить: я і справді був радше інтелектуалом, ніж науковцем, я був цілковито наївним у питаннях кар’єрних розрахунків і стратегічного планування. Я просто не здогадувався, що видавати першу книжку французькою мовою — не найрозумніше рішення, якщо я хочу досягти успіху як професійний історик в Америці чи Британії. Кобб не зовсім помилявся, з класифікацією таки не все було однозначно. Я ступив на кар’єрну стежку англійського історика, але вважав себе французьким інтелектуалом-інакодумцем — і поводився відповідно.
На початку 1970-х ще можна було викладати історію в Англії, будучи цілком ізольованим від північноамериканської академічної спільноти. Атлантичний океан у ті часи був значно ширшим. Однак через кілька років після початку роботи в Кінґсі завдяки випадку і коротенькій зустрічі я дістав можливість поїхати до Каліфорнії. Якось я повечеряв із Роєм Віллісом[32], колишнім студентом Кінґсу, який тоді викладав у Каліфорнійському університеті в Дейвісі та написав ранню історію об’єднання Європи «Франція, Німеччина і нова Європа». Через дев’ять місяців після тієї нетривалої зустрічі він зателефонував мені до Кембриджа і запитав, чи хотів би я на рік приїхати до Дейвіса.
Як то прийнято в американців, Вілліс озвучив річну зарплату. Я вагався: сума була настільки вищою за те, що мені платили в Кембриджі, що я засумнівався, чи правильно почув. А він, по-своєму зрозумівши моє вагання, підвищив пропозицію: то була моя перша й одна з найуспішніших спроб у мистецтві торгування. Ми з Джекі прилетіли до Бостона наступного літа і, недовго побувши в друга у Кембриджі, що у штаті Массачусетс, купили величезний старий «Б’юїк» і вирушили через усю країну.
Той рік у Дейвісі, 1975/76, став моєю першою зустріччю зі Сполученими Штатами. Чудовий досвід. Ніщо мене не обмежувало. Я вперше викладав загальні курси з історії Європи і зрозумів, що в Каліфорнії не вийшло б, як це робили майже всі в Кембриджі, читати лекції з аркуша. Натомість я навчився імпровізувати і став повноцінним університетським викладачем.
Мої американські студенти ставились до
