Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт

Анні Кріґель була непростою, незламною жінкою. Оманливо мініатюрна — півтора метра в капелюсі, — у шістнадцять Анні долучилася до Французького опору (сучасник Моріс Аґульйон, згодом автор «Республіки в селі», згадував, як ще довго після звільнення Франції у неї в гуртожитку висів на стіні пістолет-кулемет). На початку 1950-х Анні стала сталіністкою-доктринеркою, секретаркою-організаторкою і фактичною політичною комісаркою студентського комуністичного руху в Парижі. Як багато хто з її покоління, вона відійшла від юнацького політичного запалу через Угорську революцію 1956 року та радянське її придушення. Відтак вона стала визнаною експерткою з предмета своєї ж колишньої діяльності.

На момент нашої зустрічі Анні відчувала таку ж некритичну відданість і запал, як колись до СРСР, до Ізраїлю та сіонізму. Цікаво вийшло — чи не так і цікаво, — що мене дуже притягувала жінка, чиє комуністичне минуле й сіоністське теперішнє були мені майже однаково неприємними. А однак на початку 1970-х Анні Кріґель справила на мене чималий інтелектуальний вплив (ще однією такою людиною був Джордж Ліхтгайм). Про Анні виразно свідчить той факт, що, хоч я опонував її висновкам у своїй докторській дисертації, вона радо погодилася написати передмову до неї: так у Франції вийшла моя перша книжка, «Реконструкція Соціалістичної партії, 1920–1926».

У цій праці я і справді цитував Анні тільки для того, щоб їй заперечувати; загалом я всіляко уникав обговорення вторинних джерел зі своєї теми. Я твердо постановив не писати чергової історичної монографії в англійському чи американському стилі, де традиційно розглядають усі наявні інтерпретації, а тоді обережно додають власні невеличкі корективи. Натомість я хотів побачити, чого можу досягти самостійно.

Якщо для молодого науковця, якому ще немає тридцяти, це звучить дещо зарозуміло, мушу сказати на своє виправдання, що про чималу частину вторинної літератури я просто не знав, ба більше — мене ніколи не вчили з нею працювати. В історіографічних питаннях я переважно розбирався сам. Попри кембриджський диплом історика, я був трохи — чи й занадто — самоуком. На той час я цього не розумів, однак тим самим долучився до давньої та славної традиції істориків, які значною — дуже значною — частиною своєї освіти завдячували власному безсистемному читанню.

У ті паризькі роки я також познайомився із Борисом Суваріним, одним із засновників французького комунізму, хоча відомим насамперед, мабуть, як автор першої (і досі однієї з найкращих) праць про Сталіна і сталінізм. Саме Суварін прояснив чи підтвердив для мене те, що я намагався передати в кількох своїх книжках: глибину марксистської віри, на якій трималася політика старої європейської лівиці — незалежно від місця у спектрі радикальної політики. Суварін розповів мені кумедну історію, яка добре ілюструє цей зв’язок.

Шарль Раппопорт належав до того ж покоління комуністів-першопрохідців. Колись, на початку 1920-х, вони із Суваріним обговорювали Жана Лонґе, одного з очільників Соціалістичної партії Франції в період Першої світової війни. Лонґе був природженим угодовцем, завжди шукав серединний шлях між Леніним і мейн-стримним європейським соціалізмом: за ці маневри його дуже недолюблювали радикальні колеги. До того ж, він був онуком Маркса. Отже, Раппопорт повертається до Суваріна й каже: «Розумієш, з Лонґе річ у тому, що il voulait contenter tout le monde et son grand-pére», — тобто «він хоче вдовольнити всіх і свого дідуся». Дотепна алюзія на «Il voulait contenter tout le monde et son père», ключову фразу однієї з найвідоміших байок Лафонтена «Мельник, його син і віслюк». То була надзвичайно влучна характеристика Лонґе і таких як він — людей, які щосили намагаються узгодити відданість марксизмові зі своїм становищем у кожен конкретний момент. Але вся ця оповідка з усіма відсиланнями виявляє ще дещо суттєве про лівих інтелектуалів: спільний контекст, зумовлений не лише спільною політичною метою, а й великою начитаністю.

У дисертації я вирішив зосередитися на 1921–1926 роках, тому дистанціювався від 1930-х і проблеми Народного фронту. А втім, мене вже тоді вабила трагічна постать Леона Блюма, який стояв у центрі Соціалістичної партії в «моїх» 1920-х і який, як відомо, стане прем’єр-міністром Франції в наступному десятилітті. Свого часу мені не спало б на думку писати про історію в біографічному річищі. Однак уже тоді у своїй інтерпретації я не міг обійтися без постаті Блюма, який утілював щось більше за політичний соціалізм: послідовну спробу застосувати ідеали XIX століття у масовій політиці XX століття.

Хоч я не любив і не люблю брати інтерв’ю, я проінтерв’ював сина і невістку Леона Блюма — Робера і Рене-Робер. Я намагався, хоч як незграбно, проникнути у внутрішній світ покоління європейських інтелектуалів, народжених у 1870–1910 роках. Сам Блюм народився 1872 року, невдовзі після Рози Люксембурґ, за три роки до Луїджі Ейнауді, за сім — до Вільяма Беверіджа, за десять — до Клемента Еттлі та Джона Мейнарда Кейнса. З усіма цими іменами Блюма єднає характерна для кінця XIX століття суміш культурної самовпевненості й обов’язку покращувати життя суспільства.

Вивчаючи період до 1939 року, проте обмеживши зацікавлення до лівих наступників ліберальної Європи, я, безперечно, оминав низку засадничих питань про політичне й передусім інтелектуальне життя тих десятиліть. Міжвоєнна ліва і центристська думка зовсім не розглядала можливості зла як стримувального, а тим паче провідного елементу публічної політики. Умисні політичні злочини штибу нацистських були просто незбагненними для більшості тогочасних спостерігачів і критиків, правих чи лівих.

Це можна проілюструвати тим фактом, що більшість західних коментаторів не зрозуміла сталінських голодів і терору 1930-х років. Звісно, чимало прогресивних ілюзій попередніх десятиліть поховала Перша світова війна — однак ще не замінила їх неможливістю поезії як такої.[30] Для декого 1930-ті і справді аж ніяк не були «ницим, безчесним десятиліттям» Одена.

Оксфордський історик Річард Кобб, який народився 1917 року, згадував Париж за Народного фронту як щасливе місце, сповнене надії та оптимізму. Для Кобба й багатьох інших 1930-ті були добою потужної енергії, що лиш чекала на мобілізацію. Відчуття приреченості чи кінця епохи охоплювало далеко не всіх. Сам Народний фронт (у Франції, як і в Іспанії) був знаковою коаліцією соціалістів, комуністів і радикалів. Його реформи у Франції, зокрема впровадження оплачуваних відпусток, скорочення робочого тижня, визнання прав профспілок тощо, неабияк перевершували очікування Блюмових союзників. Передусім комуністи, яких Москва проінструктувала підтримувати лівий буржуазний уряд Франції перед зростанням загрози від нацистської Німеччини, не були зацікавлені в залякуванні середнього класу, а тим паче в розпаленні революції.

Проте у правих і справді виникало враження ніби це революція. Блискучий реакційний критик