Степовий пірат - Станіслав Лубєнський
6
Більшовицькі вороги Батька в основному загинули насильницькою смертю. Частина першорядних командирів періоду громадянської війни була знищена під час великої чистки. Павло Дибенко впродовж кільканадцяти років займав високі посади в Червоній Армії. У 1937 році він входив до складу трибуналу, який судив групу воєначальників з Михайлом Тухачевським на чолі. За рік він сам був звинувачений в антирадянській змові й розстріляний. Михайло Фрунзе помер від ускладнень після операції, яку йому зробили 1925 року. Не виключено, що руку до цього доклав Сталін. Троцький пожив довше, але тільки тому, що 1929 року був висланий з Росії. 1940 року його у власному будинку в Мексиці вбив льодорубом агент НКВС.
Натомість білогвардійські командири переважно помирали природною смертю в еміґрації. Вранґель мешкав якийсь час у Сербії, пізніше переїхав до Брюсселя, де помер від запалення легень 1928 року. Денікін усунувся від політики й присвятив себе публіцистиці. Він по черзі мешкав в Англії, Бельгії, Угорщині та Франції, де пережив війну. Ціною співпраці з фашистами він встояв перед спокусою повернення на батьківщину, а 1945 року уникнув депортації до СРСР і виїхав до Сполучених Штатів, де помер через два роки.
Чимало білогвардійців не продемонстрували такої розсудливості й далекоглядності. Переважили туга за залишеними в Росії родинами, прагнення побачити батьківщину чи ненависть до більшовиків. З німцями, серед інших, спів-працював генерал Шкуро, який міжвоєнні роки провів, як і Махно, в Парижі. Аж до початку війни він працював у цирку вольтижером. Пізніше, разом із донським отаманом Петром Красновим, Шкуро брав участь у формуванні казацьких підрозділів СС. Під кінець війни він дослужився до звання ґруппен-фюрера й отримав право носити німецьку форму з відповідними погонами. Найімовірніше Шкуро не брав уча-сті в бойових діях своїх підрозділів, що займалися головним чином боротьбою з югославськими партизанами. Схоплений 1945 року в Австрії, він був виданий совєтам англійцями. Два роки по тому його повісили в Москві за зраду батьківщини.
А якою була доля махновців, котрі залишилися в Радянському Союзі? Тих, хто не склав зброї, виловили й постріляли впродовж кількох місяців. Амністованих на деякий час залишили в спокої. І вони, сповнені вдячності, перетворилися з войовничих анархістів на слухняних послідовників комунізму. Ці — все ще молоді — люди створили сім’ї, робили кар’єри. Одні витіснили з пам’яті той факт, що вони воювали під чорними знаменами. Інші не втрачали пильності, жили десь на узбіччі, не піднімаючи високо голови.
Згадали і про перших, і про других. Віктора Білаша звільнили з ув’язнення 1923 року. Спочатку він працював у Харкові, потім разом із дружиною і дітьми перебрався до Краснодара. Однієї грудневої ночі 1937 року його забрали з дому. Дружині Анастасії дали зрозуміти, що час почати нове життя. Вона спакувала речі, забрала дітей і вже наступного дня була в дорозі до Гуляйполя. Як з’ясував багато років потому син Олександр, батько був розстріляний через місяць після арешту. Найімовірніше його тіло спочиває на дні Азовського моря — так ховали в Єйську жертв великої чистки.
1998 року в газеті «Запорізька правда» з’явилася стаття з нагоди сто десятої річниці від дня народження Махна. Автор пише в ній, що в тридцяті роки репресій зазнали (тобто були ліквідовані) сто тисяч колишніх махновців та їхніх прихильників. Цифра вражаюча, але чи реальна? Який застосовано метод і яку територію охопили підрахунки? Журналіст не посилається на жодні джерела. У найкращі часи махновщини в Повстанській армії воювало шістдесят тисяч солдат. Характер загонів був причиною того, що в шерегах відбувалась постійна ротація. Багато солдат гинуло, багато покидало військо. Ніколи не проводився детальний облік, тож неможливо встановити загальну кількість повстанців, які пройшли через армію Махна. Не багатьох солдат ми знаємо на ім’я й прізвище. Крім того, як відокремити серед сталінських жертв тридцятих років махновців від немахновців?
Не виключено, що до цих ста тисяч убитих махновців та їхніх прихильників журналіст долучив жертв Голодомору, померлих в околицях. Це недоречно, оскільки якраз це лихо торкнулось усіх досить демократично. Мільйони селян — цих, як їх називав Ленін, представників «реакційного класу» — їли псів, котів, пізніше жолуді й кору, а наприкінці одні одних. Українські історики досить одностайно говорять нині про те, що Голодомор було спричинено навмисно, щоб раз і назавжди переламати хребет непокірному селянству. Катастрофа не оминула й околиць Гуляйполя, хоч і не була тут такою жахливою, як на теренах, розташованих північніше. З голоду померли сини Карпа Махна — Іван і Пилип, а також троє дітей Омеляна — Надія, Параска і Василь.
Лише кілька гуляйпільських ентузіастів ще в часи Радянського Союзу збирали до шухляди свідчення й інтерв’ю з живими учасниками руху. Серед них був інженер гуляйпільського заводу сільськогосподарських машин і журналіст місцевої газети «Зоря комунізму» Володимир Жилінський. Ще 1984 року його виключили з партії за зберігання мікрофільму з текстом надрукованої 1926 року книжки «Гуляйпільський батько» К. Поліщука.
Відомий своєю цікавістю до історії родини онук Карпа Махна — Віктор Яланський — у власному домі був побитий міліціонерами. Він був робітником на заводі сільськогосподарських машин — наступникові відомого закладу Крюґера, де працював його двоюрідний дід. На роботі його вважали небезпечним диваком і уникали. Юрій Гром, онук Омеляна, не цікавився минулим родини, але і йому довелося нести на собі тягар історії. Впродовж років влада мучила й принижувала його, тому про Махнів він ні з ким розмовляти не хоче. Не він один. Донині багато гуляйпільців обережно підходять до цієї теми. У багатьох домах дотепер живе пам’ять про переслідування, а роки СРСР привчили людей тримати язика за зубами.
Гуляйполе лежить на сході України, і політики грають тут на просовєтських сентиментах виборців. Тому мало хто наважується говорити про Батька добре. У принципі, найкраще не говорити взагалі. У 2006 році з’явився в Гуляйполі політик із прозахідної партії «Наша
