Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
После поражения у Витковой горы участников 1-го крестового похода европ(ейская) реакция организовала ещё ряд крестовых походов, окончившихся провалом. Под руководством Жижки был разгромлен (10 января 1422 под Немецки-Бродом) 2-й крестовый поход, 3-й завершился бегством крестоносцев из-под Тахова (осень 1422). В дальнейшем имп(ераторское) войско было разбито Прокопом Великим при Усти над Лабой (16 июня 1426). Были также отражены 4-й и 5-й крестовые походы (4 августа 1427 у Тахова и 14 августа 1431 при Домажлице).
Несмотря на воен(ные) успехи, многолетняя борьба, постоянные вторжения врагов, опустошавших страну, разрушили производит(ельные) силы Чехии и побудили рыцарские и бюргерские элементы к примирению с имп(ератором) Сигизмундом I…» [25, т. 7, с. 465].
Звичайно, вплинув на ситуацію й відвід руських (українських) військ десь у 1428 році, після порозуміння Сигізмунда І Люксембурзького з Вітовтом. Не забуваймо, що назрівала війна Литовсько-Руського князівства з Польщею. Остання до того протистояння підштовхувалася католицьким Римом, який очолював усі хрестові походи в Чехію.
Не забуваймо, руське (українське) військо брало участь на боці гуситів та перебувало на теренах Чеської держави на підставі Воранського договору, укладеного на початку 1421 року. Послухаємо:
«Союз между Витольдом и посланниками Богемских Гуситов был заключен в 1421 году на Воранах на Мерече; Длуг(ош), XI, 436» [7, с. 436].
Автор свідомо навів слова професора Ф. Бруна, який зіслався на першого офіційного історика Польщі Яна Длугоша, де той одночасно повідомив, що очолював українське військо у Чехії Федір Острозький, спадкоємець (старший син) Великого Руського князя Федора Даниловича Острозького.
Отож, настав час видати в Україні несфальшовану працю польського священика та історика Яна Длугоша, написану до 1480 року. «В своей «Истории Польши» (доведена до 1480; 12 книг на лат(инском) яз(ыке), являющейся вершиной польской ср(едне)век(овой) историографии, использовал материалы гос(ударственных) и цер(ковных) архивов, польские, чешские и венг(ерские) хроники, рус(ские) и литов(ские) летописи. Соч(инения) Д(лугоша) проникнуты идеей борьбы за единство польских земель» [25, т. 8, с. 357].
Звичайно, у Яна Длугоша ми знайдемо більше правди та самих фактів, ніж у Мартина Броньовського, Мартина Бєльського, Бернарда Ваповського, Симеона Окольського, Бартоша Папроцького чи Юзефа Пузини та інших тенденційних польських хроністів й істориків.
Із праць Яна Длугоша слід вибирати достовірні факти, яких завжди боялися російська влада і російські історики, а не зсилатися на його пропольський аналіз та патріотичні висновки. Що цілком зрозуміло. Такі історичні факти, як укладення договору між гуситами та Великим князівством, Ян Длугош вигадати не міг. Договір у ті часи (XV століття) ще зберігався в державних (чеських та українських) архівах. У давні роки державні мужі Європи ще не вміли цинічно й відверто брехати на кшталт сучасних путіних. В ту далеку епоху держави очолювали, за правилом, великі аристократи, які розуміли слово «честь», на противагу сучасним (переважно) плебеям та їхнім «одностайникам». Тому коли Длугош вказав на договір, то такий існував; і очолював військо, що допомагало гуситам, Федір (молодший) Острозький, який, за тим же Яном Длугошем, пізніше керував спротивом полякам на Поділлі. Це незаперечні аксіоми, і вони мають посісти належне місце в українській історичній науці.
Розгром поляків під Копистирином
Зрозуміло, що польський патріот Ян Длугош не міг у своїй «Історії Польщі» правдиво описати бій 1432 року між поляками та русичами (українцями), де його одноплемінники втратили 12 тисяч вояків та близько 350 осіб польської шляхти. Хоча написав — визнав, «что Подольское войско превосходило численностью Поляков».
Тому звернемося до незалежного німецького джерела того часу:
«26 декабря 1432 г. орденский агент доносил вел(икому) магистру, что, по дошедшим до Свидригайла известиям, кн(язь) Федько истребил под Копыстерином до 12 000 поляков, между которыми самой шляхты до 350, и что победа приобрела для Свидригайла много новых приверженцев» [21, с. 367].
Послухаємо, як український історик описує передумови та саму Копистиринську битву:
«Неизвестно в точности, когда начался этот первый значительный натиск Польши на восточное Подолье, но по осени полякам совершенно не удалось достигнуть намеченной цели — занятия всего Подолья целиком. Полякам пришлось вести войну в мало знакомой им местности, среди крайне враждебно настроенного населения. Князь Федор,.. войско которого состояло главным образом из Русских (українців. — В.Б.), Татар и Волох, избегал решительного сражения и утомлял Поляков неожиданным нападениями и мелкой партизанской войной. Цель похода Поляков, Брацлавский замок, был сожжен по приказанию Подольского воеводы, и уже надвигалась зима, а Польское войско не имело твердого опорного пункта в среднем Побужьи. Обессиленым партизанскою войною Полякам ничего не оставалось, как возвращаться домой по обезлюдневшей и опустошенной стране, в холодное время года, с гнавшимся по пятам врагом в тылу. В конце ноября месяца мы застаем Польское войско уже у р. Морахвы, близ с. Копыстерина. Здесь предстояла переправа, которая и задержала несколько бежавшее войско. (То була маленька лісостепова річечка. — В.Б.). Кн(язь) Федор,.. мчавшийся за врагом по пятам, решил воспользоваться удобным случаем для нападения. Перешедши Морахву в другом месте, он устраивает засаду в пункте предлагаемой переправы Поляков. Последние, сделавши на скорую руку необходимые для переправы приспособления, поспешно двинулись с обозом по плотине реки. В то время, как половина Польского войска перешла на правый берег Морахвы и переправился обоз, сидевший в засаде отряд кн(язя) Федора с оглушающим криком ринулся на врага. Смятые во мгновения ока Поляки подвинулись к реке, часть их кинулась назад по плотине и льду; оставшиеся на левом берегу в свою очередь старались прийти на помощь погибающим товарищам; стоявшие на плотине возы мешали свободному передвижению, а неожиданность нападения не позволила Полякам дать врагу правильный отпор. Столкновение при таких условиях могло превратиться только в кровавою резню, кокою оно и было на самом деле. Множество народа пало с обоих сторон, часть Поляков потонула в реке и береговых топях» [21, с. 366].
Звичайно. Таку блискучу перемогу ні поляки, ні московити русичам (українцям) віддати не могли, тому писали, що князем-переможцем був Федір Несвизький. Та перший оповідач тієї битви Ян Длугош зарахувати перемогу вигаданому князю Несвизькому не міг, бо на той час були живі князі Острозькі. Тож пішов іншим шляхом: назвав князя-русича справжнім іменем — Федір Острозький, а звитягу приписав полякам, додавши ще якогось невідомого шляхтича — Кемлича. Послухаємо:
«…Подольское войско, после первого натиска считавшее Поляков уничтоженными, кинулось грабить обоз; между тем Полякам прибыл на подмогу с сотней всадников шляхтич Кемличь, отлучившийся для
