Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

Отож, після битви татар поховали в Саур-могилі та навколишніх курганах зі сторони Медвина, а християн, переважно русичів-українців, — на старому кладовищі села Бране Поле, яке в далекі часи називалося, за свідченням Віктора Івановича Куцевола, — Черкес-Долина. Приєднавши ті землі після другого поділу Речі Посполитої до Російської імперії, саме Катерина II звеліла знищити пам’ять про Синьоводську битву, перейменувавши село Черкес-Долину на Бараняче Поле, а церковні документи давнього міста Медвина та усіх навколишніх церков, які могли пролити якесь світло на давні події, спалили у 1859 році. Звернімо увагу: майже через 100 років після приєднання земель до Російської імперії.

І ще: уже з часів Тараса Григоровича Шевченка, немовби з науковим інтересом, Російська імперія почала потрошити старі українські могили. Не знаю, чи потрошили старе кладовище тодішнього села Бараняче Поле, а от медвинську Саур-могилу в 1853–1854 роках розкопував особисто син міністра Російської імперії Уварова Сергія Семеновича — Уваров Олексій, надзвичайно віддана людина тогочасної Московії.

Розкопували таємно. Матеріали розкопок, звичайно, засекречені досі.

Ми про битву немало говорили у першій книзі нашого дослідження. Тому подальша розмова буде дещо іншою. Хоча згадуватимемо й про битву.

Слід також пояснити, як відбулося об’єднання Русі з Литвою і до чого воно привело.

Ми уже розповідали, що на початку XIII століття католицький Рим створив у Європі Тевтонський орден для вихрещення балтійських народів та русичів у католицизм.

За свідченням литовського професора Алфредаса Бумблаускаса «…не слід забувати, що хрестоносці вже протягом першого десятиліття завоювань (1231–1242 роки) збудували у Пруссії приблизно 20 мурованих замків. Щоправда, вважають, що на початку мурували тільки вежі (такі замки інколи називають «напівфабрикатами»), а вже виду суцільно мурованих замки набули тільки у XIV столітті» [83, с. 37].

За «Літописом Руським» ми пам’ятаємо, що 1237 року за вказівкою Папи Римського поляки захопили частину української землі із містом Дорогичином і тут же передали загарбане Тевтонському ордену та особисто його магістру Бруно. То наше щастя, що Великий князь Данило Галицький з братом Васильком не стали зволікати і вже в березні місяці розгромили Тевтонський орден, полонили магістра та прогнали тевтонців із української (руської) землі.

Тобто — із тридцятих років XIII століття Литва і Україна (Русь) отримали від Європи надзвичайно потужного ворога — Тевтонський орден, який просувався по завойованих землях «огнем і мечем», поголовно вихрещуючи людей в католицьку віру.

Зазначимо, що поява Тевтонського ордену на прибалтійських землях і насильницьке насаджування католицизму призвело до різкого відтоку з тих територій найпрацездатнішого населення, яке через ріки, ліси та болота тікало переважно на терени сучасної Білорусі — основи Великого Литовського князівства. За свідченням сучасного білоруського історика В.В. Деружинського, у ті роки на землі сучасної Білорусі перейшло щонайменше 250 тисяч людей. Послухаємо:

«По моим оценкам, в земли Западной Беларуси (сердце ВКЛ) с 1200 по 1340-е годы бежали от немецко-польской экспансии около 100 тысяч человек из Пруссии и до 150 тысяч из Полабья и Поморья. Я встречал оценки, что сюда мигрировали около 300 тысяч человек, что кажется вполне возможным, учитывая внезапный и необъяснимый «взлет ВКЛ» как могущественной державы региона, появившейся «вдруг» на земле ятвягов» [59, с. 198].

Тобто, коли українські (руські) князі Данило Галицький з братом Васильком, за Літописом Руським, ходили у 1237 році «на Ятвягів» і під Дорогичином розгромили Тевтонський орден, то вони, по суті, рухалися із Володимира-Волинського до сучасної центральної Білорусі. Що надзвичайно цікаво!

Навіщо ми усе це так детально описуємо? Та тому, що російська історична наука, звичайно, посилаючись на польську, все перебрехала. Саме становлення та об’єднання України-Русі з Великим Литовським князівством відбувалося за іншим сценарієм.

Нагадаю усім нам, що сьогодні білоруси теж переглядають, досить-таки кардинально, історію своєї держави. Не будемо втручатися до деталей того перегляду. Опиратимемося тільки на головний об’єднуючий постулат усіх білоруських істориків, з яким, на мою думку, можуть погодитись і українські історики: центральними землями Великого Литовського князівства дійсно стали землі сучасної Білорусі.

І ще звернімо увагу на такі факти:

1. Син Данила Галицького — Шварно — загинув на литовському престолі у 1269 році, будучи одружений з донькою Миндовга. На рік загибелі Шварнові було більше 22 років. Отож, у нього з донькою Миндовга мали бути діти.

2. «В независимой Лиетуве (Литві. — В.Б.) популярна сказка о том, как старика Витеня (Великий Литовський князь, правив з 1293 по 1316 рік. — В.Б.) в 1316 году убила молния. Сыновей у него к тому времени в живых не осталось, поэтому престол, с согласия всех бояр, унаследовал его близкий родственник Гедимин (1270–1341)» [173, с. 37].

Звернімо увагу, Гедимін 1270 року народження, тобто він міг бути сином Шварна. Хоча це моє припущення може й не мати сили. Але те, що московська та польська імперії були особливо зацікавлені у викривленні історичного полотна, сьогодні не викликає жодного сумніву. Піддавалося фальсифікації геть усе. Тож, можливо, і про Гедиміна, як сина Шварна, промовчали.

Та як би там не було, але з усього виходить, що й Великий князь Гедимін у 1319–1323 роках приходив на Русь (Волинь і Київщина) на запрошення Великого Руського князя. Головними доказами цього твердження є:

— той факт, що, згідно із «Історією Русів», на Києвському престолі після його походу залишився руський князь;

— брати-князі Галицькі — Андрій і Лев, за свідченням польського короля Локетека у листі до Папи, загинули 1323 року саме у протистоянні із Золотою Ордою. А згідно із тією ж «Історією Русів», татари Золотої Орди після 1320 року тричі ходили на Київ, де русичі «перемогли їх у трьох битвах і в останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [2, с. 41].

Після цієї поразки Золота Орда «заспокоїлася», хоча втратила двох «Принців Ханських». Золотоординці, маючи при владі 11 (одинадцять) років хана Узбека, могли «заспокоїтися» тільки в одному випадку — якщо втрати супротивної (русько-литовської) сторони були адекватними. Тому є всі підстави вважати, що саме в Ірпінській битві 1323 року з татарами Золотої Орди загинули князі Галицько-Волинської держави — Андрій і Лев II.

Отак має подаватись український історичний матеріал після вилучення з нього російсько-польських «доважків брехні», принижуючих нашу честь та спотворюючи давні події.

Слід також розуміти, коли католицька церква умовила Великого Литовського князя Ягайла укласти з Польщею Кревську унію та одночасно стати польським королем, прийнявши умови: вихреститися самому зі всім своїм родом та вихрестити увесь литовський народ у католицьку віру і обов’язково відвоювати для неї