Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Та от – чи не тим самим шляхом, бува, пішов іще «пєрвий лєтопісєц»? Здається, – що там слов’яни? Бо, в них «един язык Словенеск», але – ні, не так воно все просто; поляни – то хлопці як треба, але всі інші… Такий вже мотлох, що уявити неможливо. Послухаємо самого Нестора: «Древляне живяху зверьским образомъ, жівуще скотьскы». Радимічі? – але вони, як і вятічи, – «от Ляхов», – тобто не ліпше від «польских панов» (вони ж – «бєлополякі»), що ж тут доброго? До того ж, усі вони, радимічі, вятичі та северяни, – «одинъ обычай имяху: живяху в лесе, якоже всякый зверь, ядуще все нечисто и срамословье в нихъ…» Тут, бачите, суто римський підхід до природи: вона визнається лише у вигляді дачної; а «дикий ліс» – то «дикі звіри», і все; такі собі, родові спогади про різню в Тевтобурзькому лісі. Тільки от, звідки це все побралося у нашого дрімучого «слов’янина»?
Кривічі? – нащадки великих скирів-«сокир», що дали світові Едекона та Одоакера, а можливо – й Аларіха Балта. Не ліпші й вони, бо: «Си же обычай творяху Кривічи и прочии погани». Отак воно є: мова одна – словенска, а от ґатунок, сортність, – виходить різна.
А, що ж інші люди, які живуть у широкому світі? – «інородци», так би мовити. Ой, тут і зовсім нічого втішного… таке сміття…
Половці? – оті самі, великий нарід кипчаків? – та вони ж: «ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимають мачехы своя…»
Болгари? – але ж: «ихъ вера оскверняет небо и землю». Християнство, як загальну релігію, прийняв у Болгарії ще Борис I (852–858), іще в часи Кирила та Методія. Але київський невіглас про це ще, за триста років – так і не довідався. Далі він, поґотів, звинуватить їх у мусульманстві…
Десь іще далі – й зовсім погано:
«Въ Вритании же многи мужи съ единою женою спять, такоже и многыя жены съ единым мужемъ похотьствуют и беззаконъныя законъ отецъ творят независтьно и невоздержанно».
Він дуже освічений, знає про весь світ:
Ибо яве таче прилежащим к ним Индомъ, убийстводейца, сквернотворящии, гневливи паче естъства; вънутренейшии же стране ихъ человекы ядуще, и страньствующихъ убиваху, паче же ядять яко иси. Етеръ же закон Халдеем и Вавилоняном: матери поимати и съ братними чады блудъ деяти, и убивати.
Цих, халдеїв та вавілонян, – уже не існує більше тисячі років, але – що це йому?
Отже, ні про кого, крім його полян – жодного доброго слова. Чи не звідси вона, бува, й починається, ота уславлена у світі російська ксенофобія?
Не в ладах літописець із іменами, абсолютно не знаючи, як видно, жодних там іноземних мов (невід’ємна властивість і сучасного «інтєрнаціоналіста»). У нього Олег убиває двох своїх супротивників чи узурпаторів, Аскольда та Діра. Почитаємо, як це було. Олег з’являється у Києві, спливши Дніпром, з малим Ігорем, та:
И приступль подъ Угорськое, похоронивъ вои свои, и посла къ Асколду и Диру, глаголя: «яко гостье есмы, идемъ въ Грекы отъ Олга и от Игоря княжичича; да приедета к роду своему к намъ». Асколдъ же и Дирь придоста; и выскакаша вси из лодей, и рече Олгъ къ Асколдови и Дирови: «вы ни князя, ни роду княжя, но азъ есмъ роду княжа», и вынесоша Игоря, «а съ сынъ Рюриковъ». И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, еже ся ныне зоветьУгорьское. Идеже ныне Олминъ дворъ; на той могиле поставил Олма церковъ святого Николы; а Дирова могила за святою Ориною. И седе Олегъ княжа в Кыеве, и рече Олегъ: «се буди мати городомъ Рускым».
Отже, свідчимо: убивство є, насамперед, підступне – «похорони вои свои», а потім – «и выскакаша вси из лодей». Далі, чи це аргумент для вбивства: – «вы ні князі, ни роду княжя»?
Так само оте, «азъ есмъ роду княжа»; чи є достатнім це все, разом, щоб «седе и княжа» в Києві? Не бачимо й тіні намагання виправдати дії Олега хоч чимось, крім наведених дитинчих аргументів. Чи не свідчить це про повне забуття почуття легітимності (не кажучи про мораль) у новому – княжому Києві, де колись (тільки подумати!) владних осіб обирали всенародно?
Але, повернемося до суті справи. Аскольд (власне Асгольд – Честь Асів), був тоді людиною відомою, волоцюжним конунгом з півночі (неправда, що «не рода княжа»!), з Ладоги (тоді Альдейг’юборґ). У молоді роки – начальником охорони еміра Кордоби в Еспанії, та згадується там і у документах, як «Асгольд аль Дюр». Артікль «аль» і вирішує все, – ідеться про одну особу. Бо до того і Дюр, або Д’юр, – то не ім’я, то ґотською мовою просто «звір», «тварина». Прізвисько конунга Асгольда, якого він, слід гадати, – заслужив.
Цікаво, що літописцеві вдалося, по смерті Асгольда, розділити, так би мовити, добру та дурну частину його природи (як то було значно пізніше з доктором Джекіллом та містером Гайдом у Р. Стівенсона) та поховати їх окремо; конунга у Аскольдовій могилі, а «Звіра» – поза церквою св. Ірини… Зауважимо, що ця дурна помилка, як і наступна, – досі полишається в ранзі «краєугольних камнєй» російської історії.
От і перейдемо до неї, наступної. Самий початок офіційної Київської історії, іще докиївської, автор подає так:
И зебрашася трие брата с роды своими и пояша по собе всю Русь, и придоша къ Словеном первее и срубиша городь Ладогу, и съде старейший в Ладозе Рюрикъ, а другий Синеус на Белеозере, а третей Труворъ въ Изборьсце. И от тех Варягъ прозвася Руская земля. По девою же лету умре Синеусъ Труворъ, и прия Рюрикъ власть всю одинъ.
Пише наш мудрець, як під руку попаде, де «къ», а де просто «к», слово «восвояси» зустрічається у літописі в чотирьох (!) різних варіантах; щодо стилю – коряво та кострубато. Але, все нічого, аби історичні постаті не вигадував.
Звернімо увагу й на те, що ґотське слово «верінг» – варяг, завжди означало жолдака (перекладається – «озброєний»), найманця, що служить за контрактом, за гроші. Але автор літопису (а за ним і російські історики) вживає його виключно як збірну назву для скандинавських народів. Зазначимо, що навіть далекі ромеї – правильно розуміли семантику цього слова.
Друге, що є тут цікаве, так це те,
