Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Історичним та неперевершеним зразком китайського лицемірства полишається зворушливий лист співчуття з нагоди смерті Кюль-тегіна від імператора на пам’ятній стелі на березі Орхону.

За самим Аттілою всі 19 років його влади – полювали візантійські скритовбивці, поки не домоглися свого. Всі записки ретора Пріскоса, цитовані Йорданом, – це розповідь про черговий невдалий замах на життя Аттіли. Красномовним фактом є те, що по смерті Бледи в Гунії не зменшилася шана до Аттіли, а значить… Значить певно, що його вбивство було не справою Аттіли, а ромеїв.

Імперія, то не тільки постійна загроза агресії, то ще й неперевершена підлість. Спокійним за себе може бути лише той із сусідів імперії, хто спроможеться остаточно зрівняти її з землею.

Завоювання Цезарем Ґаллії та Британії рясніє римськими замахами та атентатами. Їх ціллю незмінно бували місцеві варварські конунги, що очолювали опір загарбникам. Не одного разу намагалися вбити підчас Маркоманських воєн і конунга Маробода; скритовбивців направляла рука імператора-філософа, поштивого Марка Аврелія.

З другого боку, з тієї чи половини римських (та – й візантійських теж) імператорів, що померли не власною смертю, – лише один загинув від руки варварів – Валентиніан III. Але, то було суто приватна справа: помста двох гунів за вбивство їх побратима, римлянина Еція Флавія. Варварські правителі римських не вбивали, в чому ж справа?

Нема сумніву в тому, що варвари гребували подібними аморальними засобами взагалі; хоч, могли би – чому ні? Але, загалом… Вони ще й добре розуміли повну безглуздість та марність подібних дій. Адже, на місце одного людського сміття, посадженого або сенатом за сенатських розмірів хабарі, або проголошеного легіонами, – сяде таке саме інше, ну, і що? – що від цього зміниться? Чи може, бува, імперія під іншим цезарем – відмовиться від грабунку? Ні, вони добре розуміли, що імперію треба знищити цілком, разом з усіма її інститутами та атрибутами, а не розмінюватися на дрібноту. Що, на міру своїх сил – і робили.

Доповнення 9

Ланґобарди в Італії

Як ми вже писали, після Великодня 1 квітня 568, нарід ланґобардів, загальною чисельністю у десь 300–500 тисяч людей, – подався на південь слідами Аттіли, через Альпи Юлійської Крайни. Вступивши до Італії вони займають Верону, але не можуть відразу здобути Кремону, Мантую, Падую та П’яченцу, а на осаду Павії піде аж три роки. Там, у Павії, вони поставлять свою столицю і до 571 завойовують Тоскану та просуваються далі.

Одночасно, року 569, Італію навідують пошесті та голод, її загальне населення зменшується десь до 5 мільйонів. Ланґобардам дістається найулаштованіша, без посух, північна половина півострова, лише осторонь у Равенні – полишається візантійський управитель, а у Римі сидить папа – голова усім християнам. У своїй державі ланґобарди вважають вільними громадянами лише себе; всі інші є рабами завойовників. Таке щось, як шлюби з римлянами – категорично не допускаються; виключенням є тільки залишки остроґотів, або інші ґермани.

Все це – не плід расистських упереджень, а просто звичайне небажання негайно розчинитись у місцевому населенні, зберегтися як нарід, нація.

Якщо їх попередники в Італії, остроґоти Теодоріха Великого (493–526) не вистояли проти ромеїв з причини чвар та зрадництва, то з ланґобардами на початку було не ліпше; типово ґерманська риса, надто знайома нам із усієї наступної історії України.

Конунг Альбоїн, що привів нарід до Італії, був убитий 572 внаслідок змови, яку очолила, кажуть, його дружина Розамунда. Старий переказ твердить, то була помста за те, що Альбоїн примусив її одного разу випити вина з оправленого в золото черепа її батька. Його син Клеф був убитий два роки пізніше, встигши завоювати Емілію та Умбрію. З їх населенням він, кажуть, не клопотався, переважно його вирізавши. Не слід беззастережно вірити римським або ромейським джерелам, але є й незалежні свідоцтва того, що він був людиною жорсткою та безоглядною. Впродовж наступних 10 років окремі конунги, голови кланів, так і не могли дійти згоди щодо спільної влади; хоч не було й безвладдя: 578 ланґобарди навіть обложили Рим.

Папа Пелагій молив тоді кайсароса ромеїв втрутитись, але тому було не до цього: він сам на той час воював із аварами, союзниками ланґобардів. Кайсарос не взяв навіть від папи надісланих йому 300 фунтів золота, порадивши краще віддати їх ланґобардам та на час відкупитись; що папа з успіхом і зробив.

Нарешті, 584, королем обирають Автаріса, сина Клефа, який проправив 6 років. Він завоював Калабрію та відбив першу інвазію франків. Року 590 Автаріс одружується з баварською принцесою, красунею Теоделіндою, яка потім, по його смерті, вийшла заміж за конунга Туріну Аґільульва. За них були завойовані Кремона, Мантуя, Падуя та Перуджа, а 593 ланґобарди знову починають облогу Риму.

Але, цього разу хитрий папа Григорій, прозваний за це згодом Великим, схилив, ніби, католичку Теоделінду повертати у католицтво своїх аріанських підданих. Так зникає остання аріанська церква в Європі. Так, більш людяне та гуманне аріанство – не вистояло перед католицтвом; як згодом це останнє подекуди піддається більш радикальному реформаторству.

Щодо аріанства, то переважає переконання, ніби його обрали тому, як пише сучасний історик, що:

«…войовнича ґерманська меншість, яка вступала завойовниками у римські області, – бажала і через релігію зберегти своє особливе становище та перевагу класу панів над мільйонами підкореного римського населення».

(І. Бона, Зоря середньовіччя, Будапешт, 1974, с. 86)

Така точка зору, безумовно, теж заслуговує на увагу, але причини розповсюдження аріанства могли бути й простіші. Справа в тому, що вся ця «войовнича ґерманська меншість» аріанської віри – вандали, візіґоти, ланґобарди, остроґоти, алани – походила зі Східної Європи, тобто, як не з самої Скитії – то зі сфери її впливів. А там християнство, та не оте католицьке, імперське та непримиренне, а первісне апостольське (та, ще без отого дивного догмату Трійці, як і аріанство!), – було відоме з часів апостола Андрія, хрестителя ґотів, отже… Куди ж було податись прибічникам александрійського пресвітера Арія, засудженим собором у Нікаї 325, – як не до віротерпної християнської Скитії? – таке пояснення видається простішим та природнішим.

Леґенда, знову ж, твердить, що на честь перехрещення «єретиків» до «правої віри» та наступного миру поміж єдиновірцями, – папа подарував ланґобардам їх залізну корону, виконану, ніби, з одного з гвіздків Розп’яття; а самій Теоделінді – золоту курку з курчатами.