Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Я був ще більше вражений, коли до мене дійшло, що це нагадує мені правила у світі спорту. Де ще ми побачимо вимоги, за якими фізичні подвиги треба здійснювати на одних зусиллях, без будь-якого сприяння технологій? Хоча метання списа та виконання сонати для фортепіано, здається, перебувають на протилежних кінцях культурної шкали, шахраювання в обох сферах ми оцінюємо однаково. Це ніби гармонійно зіставляється із психологією мистецтва, представленою філософом Денісом Даттоном у його книзі «Мистецький інстинкт» (The Art Instinct). Він вважає, що функція мистецтва полягає саме в тому, щоб бути чесним сигналом, знаком, який доносить незаперечну правду про таланти митця. Точно так само, як спорт і танці, візуальне мистецтво та музика розвивалися як прояви фізичної сили та витримки. Це схоже на подальший розвиток тих чесних сигналів, які подають своїми демонстративними стрибками антилопи. Просто погляньте на те, що викликає наше захоплення: високі злети у танцях, швидкі арпеджіо в музиці, чіткі лінії в картинах. У найбільш спрощеному вигляді теорія Даттона говорить про те, що вся естетична експресія – це спосіб показати незаперечні докази здатності до виживання, захопити цим самим спостерігачів, привабити пару і тим самим продовжити передачу генів.
Деякі, ймовірно, критикуватимуть погляди Деніса Даттона на мистецтво, які зводять людський прояв творчості до базового тваринного інстинкту продовження роду. Це нагадує міркування, які Марґарет Етвуд подає у репліці біоінженера Крейка в романі «Орікс і Крейк». Коли його друг Джиммі каже, що мистецтво відрізняє людей від тварин, той відповідає:
– Самець жаби під час шлюбного періоду, – сказав Крейк, – намагається бути якомога голосистішим. Самок приваблює самець з найбільш глибоким кваканням, бо це ознака сили, кращих генів. Не надто дужі й невеличкі самці жаб – і це доведено дослідженнями – зрозуміли, що якщо вони засідають у порожніх зливних трубах, то це спрацьовує як підсилення звуку, і маленький самець таким чином видаватиметься набагато більшим, ніж є насправді.
– То й що?
– А те, що тим самим і є мистецтво для митця, – відповів Крейк. – Порожньою зливною трубою. Підсилювачем. Спробою завоювати статус.
Даттон вважає, що мистецтво – це трохи більше, ніж демонстрація сили та шлюбні ігри. Він опирається також на теорії психолога Джонатана Гайдта про те, що нам властиве вроджене захоплення подвигами інших. Як приклад Гайдт називає піднесення – відчуття, яке є універсальним так само, як гнів, страх та огида – піднесення є протилежним до огиди і характеризується натхненним станом, бажанням творити добро. Даттон вважає, що мистецтво змушує нас захоплюватися унікальністю художника і відчувати єднання з ним. Митець вражає нас не тільки своїми спортивними досягненнями, а й своїм багатим внутрішнім світом. Старомодно висловлюючись, ми немов отримуємо можливість заглянути в душу художника. Отже, фальсифікатори двічі обманюють тих, хто дивиться на їхні роботи: замість того, щоб пізнати почуття художника, нас дурять імітацією, ми не можемо заглянути в душу того, кому віримо, а ті почуття, які ми намагаємося відчути, є фальшивими.
Коли шлюбні ігри, віртуозність, креативність та особисті здібності скласти разом, виходить, що основна функція мистецтва – створити цілісну картину про митця. В такий спосіб теорія Даттона дає гарне пояснення, чому так важливо, щоб підпис на творі мистецтва був справжнім. Аби ми не направляли своє захоплення у хибному напрямку. Але хто тоді в кого краде, коли ми дивимося на підробку картини? Підробка створює гарний образ відомому художнику, а фальсифікатору приносить дохід. Але якщо підроблений витвір мистецтва викликає у нас захоплення, чи не означає це, що ми повинні висловлювати його щодо фальсифікатора?
На думку Даттона, дві наші природні схильності вступають у конфлікт, коли ми стоїмо перед підробкою мистецтва. З одного боку, ми можемо захоплюватися майстерністю виконання. З іншого – обурюватися фактом відсутності автентичності. Конфлікт породжується відстанню між відправником та одержувачем. Музиканти та художники кам’яної доби демонстрували свої здібності своєму оточенню, тож ніхто не ставив під сумнів особистість відправника. Але після того, як стало можливим зберігати музику та картини на носіях, переміщати та продавати їх, наші природні відповіді на мистецтво покинули реальний вимір. Технологічний прогрес надав можливість обманювати більше, ніж раніше.
Але технологічний розвиток також створив багато нових форм художнього самовираження. Еволюційне пояснення Деніса Даттона говорить, що мистецтво та естетика розвивалися саме тому, що це форма, яка ускладнює обман. Але технологічний розвиток, який надав більше можливостей обману, також розширив сфери вираження мистецтва. Сьогодні наше сприйняття мистецтва будується на тому, як воно грається з ілюзіями та ставить під сумнів істину і сприйняття автентичності. І наші власні критерії того, що таке обман, змінюються відповідно до ситуації.
Фальшиві тони
Буває, я даю гроші вуличним музикам. Неважливо, чи то скрипаль, що виконує Баха, чи вуличний співак з акустичною гітарою, я залюбки зупиняюся і слухаю. Іноді я даю небагато, іноді взагалі нічого. Гадаю, часто мною керує сформоване враження, наскільки здібним є артист. Зате я чітко можу сказати, хто точно не отримає від мене винагороду – ті музики, які грають з підсилювачами і під записане акомпанування. Індійців, які грають на флейті під штучний акомпанемент танцювального ансамблю, я не слухав би навіть без їхньої технічної допомоги. Але, бувало, я проходив повз талановитих виконавців, яких за інших умов волів би послухати, от лише вони не вмикали б записів. Тут хочеться згадати чудового виконавця блюзу в Токіо та нью-йоркського скрипаля у чорному шкіряному пальті. Вони грали... цікаво, та захоплення в мене не викликали, sorry, хлопці. Я розумію, що додатковий звук, безумовно, дає більш потужне музичне наповнення і виражає стиль, в якому працюють ці музиканти, та й цілий гурт чи оркестр на вулицю не виведеш. Попри це у мені сидить якийсь примітивний імпульс, який шепоче, що вмикати стереозаписи на вулиці – це обман.
Не говоритиму за всіх, але підозрюю, що це доволі по-людськи, хоч і не надто благородно, – осуджувати вуличних музикантів за використання допоміжної техніки, немов за музичну зраду. І це доволі дивно, адже, скоріш за все, моїх грошей потребують найбільше якраз ті артисти, котрі не можуть обійтися без технічної допомоги, хіба не так? Чому ж мені так важко виявляти щедрість до них? Ймовірно, це пов’язано з глибоким культурним скептицизмом щодо музики, яку забезпечують технології.
Музичний відеоканал
