Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Читаємо онлайн Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
те, що не було де тих корів випасати.

«Хати стояли для всіх, але не хати, а самі коробки — не мазані, без вікон, без дверей. Груб не було, одні димарі стирчали. А тут зима близько, треба думати, щоб діти не померзли і де корову поставити. Як згадаємо свої хижі, шопи і стодоли, не раз сльозами заллємося*», — оповідає Павлина Сомар, яку тут усі називають Пашею. Було їй 12 років, як пішла на ферму. Батько загинув на фронті, лишилася мати сама з чотирма малими дітьми.

Працювала пані Паша, як і всі, за трудодні. Посвідчення особи, необхідні для поїздки до міста, зберігалися в сільській раді. «Документи ніяк не могли дати, як робив у колгоспі. Тільки як заявив, що хочеш кудись завербуватися, паспорт видавали. Тоді відказувався від вербовки. І влаштовувався на роботу у місті», — ділилася досвідом Марія Мулик.

Якість збудованих хат відверто ілюструє фотокартка. Старі колоди, привезені, за переказами, з Люблінського воєводства, оббили т. зв. дранкою і замазали глиною. Тоді побілили. Старенька Катерина Магац з Воскресенівки показувала мені документи, які свідчили, що фоші за хату з неї вираховували аж до 60-х років. Наприкінці, щоб поквитатися з колгоспом, довелося здати годувальницю — корову.

«Та хата слова доброго не коштувала, а вони її оцінили в 10 тисяч рублів. Знижку зробили, як для переселенців, за 5 тисяч давали.

Наша хата підтікала, а куму таку дали, що коти з-під неї залазили», — розповідає Федір Мазур з Калинівки. Одружившись з місцевою дівчиною, він вирішив будувати хату власноруч. В принципі це було вигідніше, аніж платити 5 тисяч за те, що завалювалося на очах.

Тамара Белевят, з місцевих, з якимось невимовним жалем згадує про старих бойків, з якими вона запізналася у своєму селі. Дивується, як вміли ці люди зберігати свій звичай: «Моя свекруха —з переселенців, дружила з одною жінкою, теж переселенкою. Дружили страшно, дня без зустрічі прожить не могли. А одна одну до смерті «на Ви» називали.

Я кажу: мамо, та ви ж, як сестри, то чого «на Ви»? А вона мені: я юш стара, би на чуджу моду переходити».

***

Колись у Пересадівці була церква. Можливо, стояла би вона донині, якби не одна загадкова подія. В радянські часи наказали зробити з церкви клуб. Винесли з неї все, що не вписувалося в інтер'єр будівника комунізму. Повісили на споруді вивіску. Привезли устаткування для кіномеханіка- Але сталося чудо: втратило приміщення акустичні можливості. Як хто вийшов на змонтовану сцену, в залі його не чули. Збудували тоді клуб в іншому місці, а церкву використовували як амбар. Потім все розвалили і тепер на місці старої церкви — школа. Церкву збудували нову, належить вона до Московського патріархату.

Уродженці с. Соколе перед церквою у с. Воскресенське

Український священик правив у Пересадівці біля церкви під акацією. Показували мені люди те місце. Московський патріархат — в церкві, Київський — під акацією. Акація ще стоїть, та люди вже там не збираються. Ходять «до своєї» церкви в сусіднє село, розташоване на іншому березі Інгулу. Катерина Димитр з Пересадівки розповідає: «72 роки маю, а щонеділі йду за 5 км. в Михайло-Ларине, бо там українська церква. Син каже мені: яка Ви слаба, як стільки до церкви йдете. А я йому кажу: слаба, але не глупа, знаю, в яку маю йти. Я до моста лечу, а звідти пішки йду».

Стара церква збереглася тільки в Калинівці. Як належала вона за радянських часів до Москви, так і належить. Ходять туди й переселенці. «Привезли ми з Панищова з церкви процесії. Сказав тодішній православний священик, що вони тут не підходять. Десь так і погнили вони у церкві, нікому їх назад не віддавали», — згадує Марія Му-лик. Кажуть, що хоч церква московська, зате священик український: вітається «Слава Йсусу Христу», править українською.

Греко-католицька церква на Сході сприймається гірше, як окультні секти. Ніхто не може пояснити чому. Знають лише, що вона — їхній ворог. Навіть ті, котрі не вміють пальці скласти до хрещення.

***

Натерпілися, мабуть, не так за церкву, як за свою релігійність. “Ниськи неділя, а мене женуть у степ обробляти соняшник. Не хотів я йти. А бригадір: я навчу вас празновать! І віддав мої ділянки іншим людям. Щоб ми на рік без олії лишилися». Це епізод з життя Павла Мазура, уродженця села Вільхівці.

Є подібні факти і в біографії молодшого покоління. В середині 70-х Люба Лінкевич похрестила свою доньку. Згадує, як в педагогічному інституті влаштували їй однокурсники справжні сцени з глумом і приниженнями. Тепер — все по-іншому. Діти пані Люби вже не бояться кликати людей на хрестини. Вже не затуляють всі шпарини в вікнах, коли засвічують Різдвяну свічку. Не оглядаються на всі боки, як пишуть Великодню писанку. Але старші все одно їм співчувають: вони ніколи не підуть на Кальварію біля Добромиля чи на Кальварію Царинську. Або хоча б на відпуст до Літовищ. Вони ніколи не почують, як музика церковного дзвону розганяє хмари. «Бідні наші діти! Можете здобути світ, а нашого села вже не побачите!» — здіймає руки до неба Михайло Федишин, тато пані Люби. Знає, що його рідне Соколе — на дні Солинського озера. Бо там, де колись протікав Сян, споруджена ГЕС.

**•

У Михайла Ковальчика мати — українка, а тато — поляк. Та їхню родину переселили також. «Казали, якби дозволили полякам лишитися, то всі українці записалися би поляками — щоб тільки не переселяли. Обіцяли, що полякам потім дозволять повернутися. Через кілька років дозволили. Тільки наша сім’я не вернулася, хоч вуйко двічі з Польщі нас кликав», — розповідає пан Михайло. Запевняє, що не мав на Миколаївщині клопотів зі своїм польським походженням. Ні з людьми, ні з владою. В Польщу вертати на старість не збирається.

Взагалі бойки сміються, що їхня національність — це переселенець. У жодному довіднику не знайдете такої національності, але фактично її визнають у кожному селі, де є такі люди. Переселенськими піснями називають коломийки, переселенською музикою — скрипку і бубен, переселенською мовою — бойківську говірку. <‘А як хто з наших вже родився тут, то кажуть так: мєсний, но кров переселенська», — поінформувала Марія Гуч-ко з Воскресенського.

*•*

Тяжко дістатися до хати Федора Димитра в Михайло-Лариному. Жахливі там вибоїни на дорогах. Казав цей чоловік, що треба було приїхати до нього в гості

Відгуки про книгу Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: