Аналітична історія України - Олександр Боргардт

* * *

В нашому стислому огляді ми нарешті проминули епоху Києва, який донедавна вважався мало не початком української історії (і це 882–1240!) та досі вважається початком російської історії. А от тут і потрібно розібратись. Адже, досить було комусь брехнути ніби «всє ми вишлі із драгоцєнного Кієва» (тим, бачите й цєнного, що вийшлі разом) і пішло-поїхало. І ми вже не ми, бо ж «всє славянє», навіть «одін народ». Одна брехня накручується на іншу: аби був привід сісти на шию.

* * *

Історична правда ж свідчить про наступне. Десь біля 1000 року на півночі, у міжріччі Оки та Волги, біля кордонів Великого Булгару з’являються засновані з Києва колонії – Володимир, Муром, Суздаль. Нагадаємо, що колоніями звуться поселення певного народу на чужих теренах, що керуються із столиці з метрополії цього народу. Цю практику першим в Європі розпочав княжий Київ. Іще задовго перед епохою Великих Відкрить, коли це явище стало масовим. Втім, цю практику завели свого часу ще греки Еллади, але про це вже якось забулося. Ці колонії хутко набирають сили, багатіють, бо нема бізнесу прибутковішого від работорговлі. Це практикувалось й далеко потім, у європейських колоніях у Новому Світі. Але тут важливо вчасно зупинитись. Бо інакше наприкінці неодмінно прийдеться торгувати самими собою.

Рішення усамостійнитись від Києва праходить не відразу. На початку користуючись династичними чварами в Києві – колонії протаскують на київський престол 1149 свою людину – князя Юрія Долгорукого. А він наводить своїх людей, розсаджує своїх суздальців «по городам і вєсям» – керувати киянами. Його 1151 вигнав із Києва Ізяслав. По смерті Ізяслава 1154 Ю. Долгорукий знову сів у Києві, аж до до своєї смерті 1157. На київський престол сів Мстислав з Волині, а суздальців-керівників вирізали впінь кияни.; наче геть забувши про те, що «всє ми вмєстє вишлі із…» А пройшло ж усього якихось півтори сотні років… Не укрилось це все, вже тоді смертельна ворожнеча й від російського історика. Він пише:

… розрив народності позначився кривавою полосою; відчужіння поміж північними переселенцями та покинутою ними батьківщиною було вже готовим фактом: за 12 років перед київським погромом 1169 р. … Зразу же по смерті Юрія Долгорукого в Київській землі вибивали приведених ним туди суздальців по містах і селах.

(В. Ключевский, Сочинения, т. 1, Москва, 1956, с. 319)

* * *

Зробимо невеличкий відступ.

Падіння аварської потуги, причин якого ми не знаємо, призвело до третьої та вже остаточно згубної для каганату війни з імперією неписьменного Карла, 796. З тих пір ми дослівно нічого не знаємо й про нашу історію, аж до року 882, а це – мало не сто років. Коли київсьького конунга Асгольда Дюра (Звіра) зрадницьки вбиває прийшлий конунг Гельгі. Від імені якогось нікому більше не відомого Рюрика, та зі завідомо фальшивого приводу: «аз есмь рода княжа» – не він.

З цієї, власне, дати й розпочинається для декого дотихчасова історія України. Бо перед тим, бачите, «союзи плємєн» Диким Полем бігали. Втім, як і історія Росії, нагадаємо знову: «всі ми вишлі із драгоцєнного Кієва»!).

З легкої руки брехливої імперської історії Київ був альфою і омегою української й російської державності, але… Його некали дві капітальні вади, це:

1. Невизначеність механізму відносин княжої влади та підвладного їй народу. Це стосується не лише Києва, а й інших князівств – Чернігіва, Полоцька тощо.

2. Невизначеність механізму передачі влади поміж самими її представниками. Цього не зумів упорядкувати навіть мудрий Ярослав (1019–1054), а – як же слід би це було зробити…

Одне й друге вносило до суспільного життя певний елемент невизначеності, певної анархії, та за соціальною стабільністю Київ відчутно поступався своїм родичам і сусідам на півночі – вікінгівським королівствам Скандинавії. А тому, можливо, й дістався більш-менш повного політичного упадку ще перед приходом монголів 1238–1240.

Україна була впродовж мало не тисячоліття, диригентом історичних подій у Європі, але… Після згубного 796 – все припиняється остаточно, ця роль переходить до інших.

Усе це було ще й припечатане вибором Володимира, який перед тим був пиякою і розпусником, а по тому – мерщій став святим: перехрещенням сотні років християнської країни – до візантійського християнства. А це й визначило загальні контури майбутнього України – ще принаймні на тисячу років уперед.

Він же, цей нічим більше не примітний князь Володимир спромігся перекрити шлях у майбутнє своїй державі, заснувавши колонії на півночі: Володимир, Муром і Суздаль. Адже, це з них, з українських колоній на півночі, вийде згодом найреакційніша сила, яка не визнаватиме жодних історичних реалій взагалі, – ні самої України, ні її народу, ні його мови.

* * *

Відносини метрополії з її колоніями перейшли до якісно нової площини по тому, як син Юрія Долгорукого Андрєй Боголюбский зібрав споре військо зі своєї північної збіранини та пішов 1169 походом на підупалий Київ, роздираний усобицями та переміг його. Вщент сплюндрувавши й пограбувавши, вирізавши людей та спаливши сам Київ, мало чого вже полишивши Бату-ханові на 1240.

Зауважимо, що на місце вимордованих людей населюються інші, а от пам’ятники культури або історичні документи не відновлюються. А то був уже другий (та остаточний) погром київської історії після отого першого «мирного», сто років тому, зграєю ромейських попів, покликаних Володимиром.

Політичне значення 1169 росйський історик ХІX ст. оцінює, посилаючись на літописців, сучасників А. Боголюбского:

…за їх поглядом, за часів цього князя велике княжіння київське поділилося на дві частини: князь Андрєй зі своєю північною Руссю відокремився від Русі південної, утворив друге велике княжіння Суздальське, та зробив місто Володимир великокнязівським столом для всіх князів.

(теж там, с. 321)

«Велике князівство» позначало тоді суверенну державу, а як так, то сучасною мовою колишні колонії Києва політично відокремилися від нього, ставши незалежною державою. Те, що ми не одного разу спостерігали згодом, з іншими європейськими колоніями.

Незалежна держава то й окремий нарід, суб’єкт цієї держави. Отже з тих самих пір, вже більше восьми століть існують окремо український та російький народи. А той, хто бреше нам сьогодні про те, що «ми одін народ» – бреше абсолютно свідомо, порядкуючи цим якісь свої брудні політичні гешефти. Сучасні гешефтмахери від історії промовчують все. Про відокремлення колоній від Києва пригадують у трьох рядках, згадуючи всього й тільки про Київ, що:

Насамкінець у 1169 його взяв приступом і розграбив син Довгорукого Андрєй