Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Ґеніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років – це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використання мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини, це майже ірраціональні спроби примусити усміхатися голий череп.
(В. Стус, Твори у чотирьох томах, Львів, 1994, т. 4, с. 336)
Цей, без емоцій та суто науковий аналіз життєвого шляху поета, що купив собі земне існування за ціну зради самого себе, – сприймається як символ. Поготів сам В. Стус на той час давно зробив свій власний вибір та ніколи не зраджував себе.
Василь Стус, як до речі й Федеріко Гарсіа Лорка, – не був революціонером чи політичним борцем. Не він створював альтернативу, не він ставив перед вибором. Він був, насамперед творцем, для якого на першому плані була національна культура, її історія та процес її творення. Борцем його зробила зграя невігласних, але фахових злочинців, тупа як безглузда, що вбачала загрозу для своєї монополії на владу вже в самому порушенні будь-яких інтелектуальних інтересів. Була владою антиінтелектуальних невігласів. Їх плідна діяльність по деінтелектуалізації та дегуманізації суспільства, як ми це вже відмітили вище, – дає про себе знати й сьогодні. Не в стані самі в чомусь відрізнити супу від помиїв, комуністичні партфункціонери ганили та переслідували все, що здавалося їм підозрілим, все, що носило на собі відбиток таланту або інтелекту. Поготів же, національної культури, – «націоналізм!»
Федеріко Гарсіа Лорку розстріляли без суду та слідства в серпні 1936 фалангісти Франко неподалік рідної Ґранади. Василя Стуса ганяли по судах та слідствах аж поки той не загинув за не до кінця з’ясованих обставин у Пермському таборі нелюдського режиму, призначеному саме для таких як він; це сталося на початку вересня 1985.
Дивно різними були їх шляхи та долі, цих двох великих поетів, але як же дивно багацько спільного є у них, від сільського походження й особистих рис характеру, та аж до найсуб’єктивнішого – засобів поетичного виразу. Наш поет добре знав та високо цінував свого попередника – про це свідчить його інтерес до перекладів Федеріко. Про це ж саме свідчить короткий (десь на сім десятків рядків) нарис «Гордість Еспанії» (теж там, т. 4, с. 229) написаний з нагоди 30-річчя вбивства поета. Свої критичні нариси В. Стус писав радше мовою науковця, втискуючи до тексту якнайбільше інформації, та цей нарис дає для розуміння єства Гарсіа Лорки чи не більше ніж інші розлеглі дослідження. Він визначив Федеріко Гарсіа Лорку як гордість Еспанії; що ж, а для нас Василь Стус був та полишається, так само, гордістю України. Але, ця тема ще очікує на своє повне розкриття.
Переслідувати та карати поетів – то є історична традиція Росії, опробувана ще на початку позаминулого століття на Тарасі Шевченко. Його теж відправили до солдатчини, на казахстанське заслання, щоб не був надто розумний. До цього, йому заборонили робити саме те, на що створив його Бог – писати та малювати. Отже, цим Ніколай І розписався в тому, що російські «самодєржці» були не лише тиранами, але ще й звичайною хамлотою, темною та невігласною. Невігласнішою від власних рабів. Але, віддамо їм і належне, Шевченка не запроторили до «острога» (прототип пізнішого совєцького концтабору) або не вбили. Бо, все це неподобство не виникло на порожньому місці, особиста диктатура Сталіна або Брєжнєва не виросла з якоїсь там мітичної «діктатури пролєтаріата», якої ніколи й ніде у світі не існувало, а виросла – прямо та безпосередньо – із російського самодержавства. Так само, як їх головна опора; адже вся лінія – ЧК, НКВД, МҐБ, КҐБ, – то лише плоть від плоті «царской охранкі». На користь якої трудилося свого часу й чимало більшовиків; починаючи від Лєніна зі Сталіним.
А все це разом свідчить і про те, що Росія розвивається ніяк не у бік прогресу або ж «смягчєнія нравов», а тому сьогодні є більшою небезпекою для людства, ніж тоді – 100 або 200 років тому; було би тільки кому це розуміти.
Але, поміркуємо далі, це завжди корисно, бо завжди підставляє реальність (або історію) – з нового боку. Очевидним було й тоді, що законних підстав для переслідування поета – не було й не могло бути, отже його запроторення до концтабору, а поготів і смерть в ньому – були кримінальними злочинами. Переслідуванням за переконання. Сьогодні 17 років як з нами немає В. Стуса, та не минув іще навіть термін давності для звичайних кримінальних злочинів; нагадаємо, що для злочинів проти людства – такого терміну взагалі немає.
Керівництво Пєрмскіх таборів, де загинув поет – є під суверенітетом чужої держави, але… Судили В. Стуса в Україні, та живі ще всі вони, мабуть, уся ота банда дрібних прислужників злочинної (навіть – за її власними законами) совєцької влади: прокурори, слідчі, «народниє судьі» тощо. Ті, що виносили вироки, й ті, що їх затверджували. Живут не тужат, мабуть, і ті – із совєцькими дипломами та ступенями, які подавали «експєртниє заключєнія» з приводу «антісовєтского» або й прямо «контррєволюціонного» змісту творів поета, чи не так? Всі вони – його переслідувачі, схоже на те, влаштовані як треба, займають не останні посади в незалежній Україні. А він – сорокасемилітній – вже 16 років лежить у могилі. До речі, а чи він взагалі – «реабілітований» офіційно? – бо може статися, що й ні.
Не оминемо й того, що свого часу він був далеко не один. Бо, а де ті, що судили Миколу Руденка, Валерія Марченка та Олексу Тихого? – та багатьох, багатьох інших; уже не в таких гучних процесах. Можливо, що й вони не знають горя, сидячи десь на теплих посадах або високих (не для народу!) пенсіях, уже в незалежній Україні.
Так от, чи не можна – бува – хоча би частково відновити справедливість та притягти до судової відповідальності отих вірних холопів злочинного режиму, посібників
