Україна: історія - Орест Субтельний
Релігійна полеміка. Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену зливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваний постріл у затятій словесній війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На захист Брестської унії» (1597 р.). Осередки православної науки дали на нього негайну відповідь. Того ж року опублікував польською (а у 1598 р. українською) мовою свій «Апокрисис» острозький шляхтич Марцін Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпископів, підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору православної церкви. З типовою для шляхти підозріливістю до вищої влади, перемежованою з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання цих єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви. Дошкульній сатирі піддав греко-католиків у своїх памфлетах інший представник острозького гуртка — Клірик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому натиску православної полеміки взяв участь і Львів. Не підписаний автором трактат під назвою «Пересторога» зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-католицькими єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор — Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтів, він опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь на полемічний виступ Бронєвського.
Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван Вишенський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між 1550 та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський був фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозових творах. таких як «Послання єпископам — відступникам від православ'я» та «Короткослівна відповідь Пйотру Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він також критикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх визискувачів. Проти всіх вад українського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі нові віяння, включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та інші ганебні спокуси», і повернутися до давньої православної віри.
Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кількох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів разом узяті написали всього 20—30 творів. Та вони ретельно читалися і палко обговорювалися при дворах тих небагатьох магнатів, які ще трималися православ'я, в тісних приміщеннях братств по всій Україні. Утягнувши суспільство в цю першу для нього справжню ідеологічну полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його усвідомлення самого себе і свого місця в навколишньому світі.
* * *
Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне значення в їхній подальшій історії.
Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східними та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.
КОЗАЦЬКА ЕРА
ЕТАП ФОРМУВАННЯ
Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стали Галичина й Волинь. Проте на кінець XVI ст. центр подій знову переміщується на схід у Придніпров'я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з'являється новий стан — козацтво, що селилося на порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз переконливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами — оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв'язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті.
Порубіжне суспільство
Протягом століть осіле населення України робило спроби освоєння родючих земель у степах. У Київську добу, щоб стримувати кочовиків і сприяти заселенню земель, на південь від Києва було збудовано цілу мережу укріплень. Проте монгольська навала змела їх. Згодом, у період правління великих князів литовських, освоєння південних земель проходило успішніше й увінчалося створенням кількох фортець на Чорноморському узбережжі, в гирлі Дністра. Але наприкінці XV ст., з піднесенням Кримського ханства, ці поселення були зруйновані, а фортеці на Чорному морі впали під ударами турків. На середину XVI ст. межі заселених українцями земель були знову відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраїни Степу й включали Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів та Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване «Дике поле».
Татари. Найбільшою небезпекою «Дикого поля» були татари. Рік у рік на міста й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту Кафі, який українці називали «упирем, що п'є руську кров». Ці наскоки були для татар економічною необхідністю, оскільки відносно примітивне скотарське господарство не в змозі було задовольнити всі їхні потреби. Лише в обмін на рабів татари могли одержувати потрібні їм готові вироби та предмети розкошів з Оттоманської імперії. В українських народних піснях часто відображалися страшні
