ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ - Іван Іванович Огієнко

зовсім інакше, як татарщина на українців: литовці скоро об’єдналися під проводом свого князя Мендовга († 1263 p.), збирача Литовської Землі, що в половині XIII в. не тільки об’єднав литовців, але захопив і більшу частину земель білоруських, і навіть свою столицю переніс до Новгородка. Білоруські племена не виявляли більшої опорної сили, і вже литовський князь Гедимин (1316-1341) легко захопив усю Білорусь, а столицю заснував собі року 1320-го над річкою Вілією — це була Вильна чи Вильня. По цьому Гедимин легко захопив і українські землі, Берестейщину та Волинь (1320 р.), а його син Ольгерд (1341-1377) забрав і решту українських земель: Чернігівщину, Київщину та Поділля. Року 1363-го Ольгерд розбив татар над Синіми Водами й став паном всієї України й Білорусії, хоч етнографічних литовських земель була тільки десята частина. Але в Західній Україні ще трималося Галицьке Князівство, як незалежне, тільки не могло вже воно саме втриматися надовго. Горде галицьке боярство було сильно занархізоване, і 14 квітня 1340 року отруїло свого князя Юрія II, що хотів бути незалежним від них; це був тяжкий руїнницький удар, і обезголовлену Галичину того ж року захопила Польща. І з того часу припинилося самостійне існування України. Белзська Земля й Холмщина також позосталися за Польщею. Та року 1386-го литовський князь Ягайло побрався з польською королевою Ядвигою й тому поєдналися Литва й Польща з Галичиною та північноукраїнськими землями, але Волинь і Київщина ще не зележали від Польщі, а тільки від Литви.

І ось з того часу, з XIV століття, розвій української літературної мови пішов зовсім іншою дорогою. До цього часу всі східнослов’янські племена були міцно пов’язані спільністю віри (одна Київська митрополія), культури й літературної мови, тепер же, коли Україною заволоділа Литва, то вона, Україна, зовсім одірвалася від північних племен, і далі творила свою культуру, а в тому й літературну мову, в зовсім інших обставинах і самостійно, з помітно більшим західним впливом.

На початку Литва нашої культури й мови не рушила, й це стало основою її політичних стосунків до України. Більше того, Україна своєю старою культурою значно перевищувала Литву, а тому почала помітно впливати на неї. Значно перевищувала Україна своєю культурою й Білу Русь, яка також ще з часу Володимира Великого († 1015) входила до його Руської держави й на довгі віки зв’язалася з Україною в одне ціле. Отож, Україна, по тодішньому Русь, стала грати першу роль у Литовській державі, що офіційно звалася Литовсько-руською державою, цебто Литовсько-Українською (Білорусь звичайно Руссю не звалася).

По литовсько-польській унії 1386 року спочатку було від вищої польської влади зовсім прихильне ставлення до "руської" мови. Так, знаємо, що королева польська Ядвіга (1371-1399) любила читати слов’янську Біблію та твори Св. отців. Король Казимир III видав року 1347-го т. зв. Вислицький Статут, "руською" мовою, і згідно §11 його краківський суддя мав судити згідно з цим Статутом. З опису 1510 р. бібліотеки короля Сигизмунда І (1506-1548) бачимо, що він мав щось 33 книги "руських" і тільки 1 польську. Відомий польський учений С. Бандтке писав 1815 р.: "Усі Яґелончики, аж до Сігізмунда Авґуста, в Литві по-руськи писали, привілеї й надання давали, і навіть часом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович IV († 1492 p.) більше вмів по-руськи, як по-польськи".*

* І. Огієнко. Українська літературна мова XVI ст., с. 136

Ось тому наша українська літературна мова, мова руська, стала помалу навіть офіційною мовою Литовсько-руської держави: цією мовою писано по канцеляріях урядові акти, суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т. зв. Статут Литовський 1529 року 10, пізніші видання 1566 і 1588 років. У цьому Статуті навіть правно забезпечено українську мову, як мову офіційну держави: "А писаръ земъский маєтъ поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншимъ єзыкомъ и словы". Цією ж українською літературною мовою трохи давніш був написаний і т. зв. Cудебник великого князя Казимира IV 1468 р., за яким суджено скрізь, а навіть у Кракові. Від того часу дійшли до нас вірші, які вказують на вагу української (руської) мови в Литві:

Польска квітнеть лаціною,

Литва квітнеть русчизною:

Без той в Польщі не пробудеш,

Без сей в Литві блазень будеш.

"Статут Литовський" 1566 року, писаний "руською" мовою

За литовського часу скрізь сильно розвиваються урядові канцелярії — княжі, судові й ін., а також канцелярії єпископські, і в них урядовою мовою була мова українська, по-тогочасному руська. З цих канцелярій виходило багато різних актів, і на їх мові завжди був сильний вплив живої мови. Ця т. зв. актова мова завсіди вела в нас перед у розвої мови літературної, бо все мусила відбивати живу народну мову.*

* Наші давні акти видав В. Poзов у своїй праці "Українські грамоти". Київ, 1928 р. Див. ще: В. Дем’янчук. Морфологія українських грамот XIV і першої половини XV в. Київ, 1928 р., 41 с. Див. "Зап. Іст.-Філ. Відділу Академії Наук", т. XVI, с. 73-109. Див.: О. Левицкій. Объ актовыхъ книгахъ // "Труди" XI Арх. з’їзду, т. II.

Значення т. зв. актової мови в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної. Перші актові книги появилися в Чехії в XIII в., а звідти в XIV ст. прийшли до Польщі, а з початком віку XVI-го — й до України. Найстаршою актовою нашою книгою вважається Книга Кам’янецького міського магістрату 1519-1520 року та Кам’янецька земська книга 1521 року; правда, є рештки Кременецької Книги 1514 р., але вже зотлілі. Литовський Статут 1529 року наказав завести актові книги по всій Україні вже в кожному ґроді, а це збільшило число наших канцелярій, а тим самим прискорило й розвій нашої літературної мови.

Треба тут іще підкреслити важливу ознаку нашої давньої української канцелярійної чи актової мови, а саме: що в основі її лежала північно-західна українська мова. Перші канцелярії зачали працювати на землях північних, поліських, і тут