Аналітична історія України - Олександр Боргардт

* * *

Історичною жалібною датою всіх українців стало 5 березня 1950, коли в бою біля Львова, в с. Білогорща загинув легендарний генерал Роман Шухевич – «Тарас Чупринка». Його негайно замінює Василь Коваль, але сили опору за сім років виснажуються, та рештки УПА уходять на захід. Втім, поступово, бо остання потичка з окупантом, смертельним ворогом України, відбувається ще 1958, під Івано-Франківськом.

Три роки потім, того ж 5 березня 1953, віддасть кінці його смертельний ворог, Іосіф Сталін, не без допомоги своїх вірних поплічників та холопів: співпадіння, чи іронія Провидіння? – хто зна?… Для історії мають значення самі факти; набагато рідше набувають значення й співпадіння.

Остання українсько-російська війна, як не була об’явленою, так і не покінчилася миром; як не покінчилася миром війна 1709. Війна триває, опір триває, він має тривати до кінця; аж поки Москва не перестане бути столицею імперії, як би ця імперія не називалася. Поки Росія остаточно не відчепиться від України, хоч зі своїми «боргами», а хоч і зі своєю «дружбой».

В офіційній історії антифашистського руху опору – УПА відсутня.

Коротка німецька «Всесвітня історія» (Ляйпціг, 1966) подає кількість антигітлерівських партизан у різних країнах Європи, у таких спосіб:

Партизани діяли планово разом із фронтовими угрупованнями. На вершині боротьби в Совєцькому Союзі оперували більше одного мільйона партизан, у Греції їх було 70 000 в ЕЛАС, в Югославії 800 000, в Італії 256 000, у Болгарії 120 000, у Бельгії 75 000.

(с. 913)

Ну, і так далі. Кількості уславлених французьких «макі» – не подають зовсім. Одне слово, тут Бібліографічний інститут в Ляйпцігу, що видав цю «Енциклопедію», – знеславив себе, яскраво продемонструвавши, як на тлі повної безкарності здатна розгулюватися комуністична брехня; бо, навряд чи хоч одна з наведених цифр є вірогідною. Не було в німецькому тилу мільйона совєцьких партизан (де б вони вже були, оті німці?), – хіба вдесятеро менше.

Незрозуміло, й що там поробляла ота армія з 75 000 партизан у маленькій та ще й стовідсотково міській Бельгії; де німці, до того, почували себе як вдома. Відсутні тут і хоч одне слово, як ми вже зауважили, про французький рух опору, який так чудово розрекламував себе по війні.

Втім, про все це ми вже пригадували.

* * *

Наприкінці розважимося дещо винахідливістю отого червоного бандитства (ой, чи ж не образяться звичайні, кримінальні бандити!), яке особистою хоробрістю, попри незлічену кількість «гєроєв», – ніколи не відзначалося. Цікаво роздивитись до кінця, на що ж вони робили ставку в боротьбі проти українського народу. Українські вояки з УПА ставили саме на хоробріть і відданість національній ідеї, на знання справи та дисципліну. Не порушили жодної з Женевських конвенцій. А, на що ж покладали надії оті «борци за свєтлоє будущєє», – без честі, розуму та моралі; соціальне шумовіння імператорської Росії?

Основною їх опорою було, крім звичайного для них створення багаторазової чисельної переваги в бою, ясна річ, – численні агенти і провокатори, що вербувалися переважно з отого ж, як у них кажуть, «классово (або – «соціально») блізкого» шумовіння; втім, і провокаторство не надто допомагало, бо надто своєрідним та однорідним ментально було вояцтво УПА, – ловило найменшу фальш. Тут, аби успішно працювати, – треба було бути видатним провокатором; майстром своєї справи. Бували й такі.

Втім, провокаторами користувалися й німці. А чи було таке щось, притаманне саме нашим «освободітєлям»? – так, було і чимало.

До найбільш аморальних та підступних засобів війни, так вважається, – відноситься бактеріологічна війна, суворо заборонена міжнародним правом. Більшовики ще тоді, після війни, почали звинувачувати в цьому японців, проводили якісь там (абсолютно фіктивні, ясна річ) процеси, але… Переконливих доказів подати так і не змогли. Однак, тут було дослівно як із тим злодієм, що біжить по вулиці та кричить – «дєржі вора!» До речі, зауважимо, що цей образ є притаманний саме російській культурі, та саме з неї став відомий іншим.

Бо, добре відомо, що це вони розкидали 1945–1946 по українських селах, які підозрювалися у співпраці з УПА, – тифозних вошей, заражених на висипний тиф. Продукт цей виготовлявся у спецрозплідниках НКВД у Львові та Чернівцях. У Галичині ця совєцька диверсія майже провалилася, але в Буковині спричинила навіть коротку епідемію, з якою ледь – ледь упоралася добре розвинена (на щастя!) медична служба УПА.

В тому ж дослідженні (А. Кравець, «Медична служба УПА», у зб. «Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні», Київ–Львів, 1994), читаємо й про ще одну, як же підступну більшовицьку вигадку:

У 1946 р. кілька полонених енкаведистів у районі «Холодного Яру» видали ще один підпільний метод боротьби. Вони розповіли, що венерічно хворі бійці НКВД могли одержати певні пільги тільки після того, як заразили точно визначене число «нєблагонадьожних» жінок чи дівчат.

(с. 205)

До цієї відомості можу додати дещо від себе. Того ж таки 1946, за дзвінком із Дніпропетровського горкому партії, у місцевому венеричному діспансері було припинене лікування всіх венериків від Х до Y років (точні цифри вже не пам’ятаю). Вони були потрібні, такими, як є – хворими, для більш високої місії. Всі вони були незабаром відряджені на захід, «на помощь народу Западної Украіни». Правдоподібно думати, що так само було вчинено й по інших великих містах.

Але, як підтверджує й попередній автор, спалаху венеричних хвороб на Галичині та Буковині, – не сталося. Схоже, що українки та українці не надто ласилися на москальських зайд; разом із їх москальськими повіями… їх надійно розділював національний бар’єр. А, як так, то – слід гадати, вся ця витівка призвела лише до розповсюдження венеричних хвороб серед самих зайд.

Завжди підступною, але часом і дивно дурною буває вона, ота їх соціал-шовіністична більшовичня…

* * *

Найбільш розгорнуті та ефективні дії ОУН–УПА проти московських окупантів – припадають на роки 1944–1950. Але, час давався взнаки, давав знати про себе. Вислано до Сибіру та Колими мільйони українців, як із заходу, так зі сходу. Новий голодомор 1947, проведений самим «Вєлікім Сталіним», незаперечним автором першого, 1933, хоч дещо й зірвався, а все ж уніс якихось півтора мільйони життів тих, хто в очах Москви були її запеклими ворогами. Проведено, нарешті, улюблену колективізацію й на заході країни, а новий кремлівський хряк Хрущов, – засудив 1956 (власне, «разоблачіл» – яка сміливість!), – «культ