Велика історія України - Микола Голубець
Досягнення першої російської революції 1905 р. принесли деяку полегчу для української науки на Великій Україні, де за почином невтомного М. Грушевського повстає київське «Наукове Товариство», а праці українських учених починають появлятися в виданнях російської Академії Наук, та вже не «контрабандою», як дотепер, але отверто, українською мовою. Українознавство підіймається тепер пропаганди ваги українського питання, як великої культурно-історичної й політичної проблеми, серед чужинців. Монументальне двотомове видання «Украинскій народ в его прошлом и настоящем» (1914-1916) має під тим оглядом свою історичну заслугу.
Війна перебила нормальний розвиток огнищ української науки, але вже перші дні березневої революції 1917 р. принесли їй визволення з досьогочасних пут. Вже в 1918 р. повстають в Києві та Камянці Подільському перші українські університети, в досьогочасних російських розбудовуються катедри українознавства, а як централя науково-дослідчої праці організується в Києві - Всеукраїнська Академія Наук, в якій злилися всі досьогочасні наукові установи й архивно-бібліотечні, музейні та лябораторійні збірки столиці.
Упадок відродженої Української Державности відбився в першу чергу на українській науці й на культурній праці взагалі, але не припинив її цілковито. Українська наука, придавлена чужинецькою владою на рідній землі найшла собі тимчасовий захист на чужині - в Чехословаччині (Вільний Український Університет і Педагогічний Інститут у Празі, Хліборобська Академія в Подєбрадах) в Німеччині (Науковий Інститут у Берліні) й нарешті в Польщі (Науковий Інститут у Варшаві).
Українська образотворчість під чужим небом
Багато світових подорожників, істориків та фільософів порівнувало Україну з Грецією, дуже читко підкреслюючи висшість її культури над культурою її сусідів-переможців. Подібно як Греція, покорена всевладним Римом під мілітарно-політичним оглядом, накинула римлянам свою фільософію, письменство й мистецтво, так теж було з Україною всякий раз, коли вона падала під фізичною перевагою сусідів. Знаємо, що не тільки культура старого Києва була зразком для Суздальщини, не тільки твори старо-українського письменства й мистецтва награблені суздальськими князями лягли в основу культури московської півночі, але при її первопочинах основні заслуги поклали українські письменники-літописці, будівничі, малярі, що їх волею-неволею перетягувано на північ. Знаємо, що образотворча культура Польщі Ягайлонів уся була просякнута не тільки українськими впливами, але й творами українських рук. Найкращі зразки польського середньовічного іконопису, монументальні памятники стінопису (Люблин, Сандомир, Краків т. і.) були творами українських рук і українського духа. Культура Московщини XVII ст. зацвіла наново щойно завдяки українським силам, що по переяславському трактаті, потягли з України на північ. Українською в своїй основі була «європеїзація» Московщини за Петра І., українською була теж московська образотворчість на грані XVIII і XIX ст. Бо джерела української культури не висохли разом з тим, як занепала українська державність. Вони били далі, тільки творчі потоки й ріки, що витікали з тих джерел не зрошували вже українських нив, але чужі, московські.
Українська архітектура, досягнувши в девятибанній церкві апогею своєї конструктивности, а в «козацькому бароку» найвищої гармонії конструкції й форми, на грані XVIII і XIX в. наче зупинилася в свому органічному розвиткові. Не стало для цього не тільки матеріяльних засобів, що перейшли в руки наїздників, але й умов для нормальної праці й творчости на рідньому, національному грунті. Царський указ з 1800 р. яким заборонено будувати церкви в українському стилю, найкраще характеризує ці умови. Подібні укази видав царський уряд проти української різьби й малярства, з яких московська синодальна цензура вигонювала ніби «єресь» проти православя, а на ділі останки самобутньости українського, образотворчого сприймання. Цензурована й переіначувана образотворчість України, не найшла іншого виходу, як еміграцію, в тім випадку на московський грунт, деб за нею не слідкували так підзорливо й насторожено. Очевидно, на цьому втратила Україна а зискала ворожа Москва, для якої українськими силами створено величавий пантеон сучасного мистецтва; але коли правда це, що дух не гине, без огляду на те, в яку форму одягається його вираз то, й цю покевільну еміграцію українських образотворців XVIII-XIX ст. на московську північ, слід підкреслити як одну з перемог української культури над культурою ворога й наїздника. Бо, як не як, а самі москалі признають уже сьогодня, що без України й її творчих сил, стихійний розвиток московської культури XIX в. бувби неможливий. На порозі історії модерної російської різьби стануло двох українських велитнів - Іван Мартос (1752-1835) та Михайло Козловський (1753-1802).
Мартос, учень італійського різьбаря Канови й малярів Рафаеля Менгса та Помпея Баттоні, вніс у російську різьбу західньо-европейський клясицизм різьбарської форми, просякнутий суто українською елєгійністю почування. Мармор цього погробовця української державности «плакав», як говорили сучасники, а намогильники, якими заселив Мартос цвинтарі Донського манастиря в Москві й Олександро-Невської Лаври в Петербурзі, створили в російському різьбарстві цілу школу наслідувачів і епігонів. Незрівняний в скульптурі нагробників, у яких дав Мартос власний стиль, пробував він своїх сил і в статуарній різьбі репрезентативних памятників (Катерини II в Катеринославі, Рішеліє в Одесі, Олександра І в Таганрозі, Потьомкіна в Херсоні), але з куди менчим успіхом. До історії мистецтва перейшов Мартос як той, що «зєднав українську мрійливість із строгістю й досконалістю клясичних форм і створив свій, осібний, мартосівський світ, що відріжнює його від усіх західніх сучасників» (І. Грабар).
Михайло Козловський, якого клясицизм виростає з підложжя француського рококо, присвятив майже всю свою творчість різьбарській окрасі Петербурга й заслужив на нагробну епітафію, мовляв «тут спочиває суперник Фідія, російський Буонаротті». І Мартос і Козловський зявилися на грунті московської півночі, як продовжувачі західньо-европейських культурних традицій, що їм стільки уваги присвячував Київ з його Могилянською Академією.
Родоначальниками російського малярства XIX ст. були теж українці. Почав їхню низку Дмитро Ніс-Левицький (1735-1822) син українського маляря й ритівника Григорія. Про нього говорить історик російського мистецтва Грабар: «Його твори належать до кращих досягнень европейського портретного мистецтва XVIII от. Впоряд з його творчістю, не тільки малярство Райнольдса, але й музикальна творчість Генсбору (найбільших мистців тогочасної Англії) здається надто штучна. Такі твори, як портрет Борщевої, ритмом лінії, вигадливістю й викінченням
