Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Все це ставить під сумнів основну ідею, – чи то варто проводити подальші конгреси українців у Києві? – чи є він, власне, місто, де 90 % людей розмовляють російською мовою, – належним місцем для цього?
Часом певні сучасні політики (та й те – з так званих прогресивних) кажуть нам: час іде, ветеранів стає все менше, то й декларуємо примирення; оту, так улюблену тепер злагоду. Або, як із більшим правом її можна назвати: «нєпротівлєніє обрусітєльству». Тобто, давайте так само великодухо пробачимо їм їх несмертельний подвиг, простимо тим, хто клали життя за волю народу. Ну, так само, як давно відзначили тих, хто цей нарід мордували, розстрілювали та засилали до Сибіру. От тоді й матимемо повну злагоду по всій формі.
Подібні пропозиції, однак, полишають за полем зору два дуже важливі моменти. По-перше, чи дозволить незалежній Україні пробачити борцям за її свободу – Москва? По-друге, а – як же бути з моментом істини? Історичної істини, мається на увазі. Бо, боролися ці люди не лише з німецькими есесівцями, що дозволене офіційно, але боролися також із енкаведистськими звірюгами, давно за це відзначеними. То, як же досягти злагоди щодо історії? – це – питання особливе.
Можна дійти компромісу (або злагоди, якщо хочете) щодо кольору краватки або марки вина при столі. Але пошуки злагоди, примирення, у справах історичної істини, – можуть привести, тільки єдино, як не до брехні, то до напівбрехні. Того самого, що ми почали проходити ще 1709, уперше приєднавшися не своєю волею до єдиного у світі царства брехні. Та особливо ретельно, – після 1917, коли ця брехня сягла свого найвищого розквіту.
Отже, й настав час запитати самих себе, нарешті: так, що ж, панове, – так і будемо брехати, собі та іншим і далі, в незалежній Україні та по кінець вічності?
Чи може вона, історія, – взагалі не має великого значення? – раз нічого вже не змінити. Є й такі думки.
Наші самозвані покровителі, та – на превелике нещастя, й географічні сусіди, – так і не подужали за свою історію звичайної логіки, прийнятої в усьому світі, мислять натомість шаблонами своєї ні з чим не порівняної народної мудрості, на зразок: «нє било би счастья, да нєсчастьє помогло» («нєсчастьє», ясна річ, – чуже), «сіла єсть – ума нє надо», або «індюк думал і сдох» тощо. Подарували вони нас і таким: «історія учіт тому, что она нічєму нє учіт», – як же красиво, зграбно, та повчально! – не гірше, можна сказати, від отого «індюка», що узявся за невластиву йому справу. Однак, звернувшись до дійсності, ми хутко викриваємо важливе протиріччя, знову грубе порушення елементарної логіки. Бо, як історія ні до чого, як вона дійсно нічому не вчить, то значить вона може бути якою завгодно, а значить, в тому числі їй дозволено бути й справжньою, істинною; такою, як вона насправді була. А, як так, то неухильно виникає просте запитання: навіщо ж тоді так усилювалися над нею покоління імперських брехунів, над отією нещасною історією, аби спотворити її на власну імперіалістичну користь, спотворити до невпізнання, до наявного стану «нашєй совмєстной історіі»?
Значить, чомусь учить вона, історія, бодай і підробна. Ота сама, на якій виховувалися й виховалися покоління сучасних дуркуватих інтер-люмпенів. А оте: «учіт тому, что она нічєму нє учіт», – то для замилювання очей, для інших. Аби, знову ж, – зручніше брехати.
* * *
Але, в попередньому ми надто вже в загальних рисах зупинялися на відносинах: окупанти – місцеві люди. Заповнимо дещо, наостанок, цю люку, доповнимо пробіл.
Для аматорів і прибічників концепції «освобождєнія» (та якого – аж подвійного; 1939 та 1944), наведемо дещо фактів із тодішнього насправдішнього життя Галичини. Обмежимося тим, що попало на очі з одного числа газети «Поклик сумління» (орган товариства «Меморіал», Львів), № 21 (174), 1994, вибраного навмання. Попереджаємо, що все понижче не є чимось незвичайним: радше такі собі «будні НКВД». Втім, хто страждає на слабкі нерви – краще не читати.
Колись – бувало, ще за «Вєлікого Сталіна», до сибірських таборів ҐУЛАҐу приходили, часом поштиві люди, солідні сивобороді «чалдони», – з мішком. Вони, одна за одною, діставали з нього людські голови, які табірний енкаведист ретельно порівнював з фоткою в «дєлє». А коли все сходилося – відраховував за кожну голову збіглого зека по 500 р. «ассігнаціямі»; після чого «дєло» закривалося.
Звичка знімати голови збереглася у декого зі зайд і на заході, та 1.11.1948 енкаведисти у селі Підгородці, вбивши повстанця на псевдо «Крук», – відтяли йому на очах селян голову та повезли до району. Так само в селі Крушельниця розпорядилися з місцевими селянами Г. Чулевичем та Ф. Підгорецьким.
Схопивши в червні 1945 на хуторі Рогачка поблизу Синевідська пораненого повстанця М. Карпінця, – енкаведисти посадили його на палю. Селянка Г. Мицик, що випадком спостерігала цю процедуру, кажуть, збожеволіла.
У селі Синьовидне, банда майора Білоусова уславила себе незчисленними вчинками, подібними до понижчих. Вони 13.12.1944 замордували всю родину Барабашів – батька, мати і доньку студентку, – позабивавши ім цвяхи у тім’я. Там же вбили родину Савків, а їх дочку – школярку 6 класу, – загвалтували насмерть. Для вірності постріливши її кілька разів, уже мертву. Знаючи психіку наших історичних сусідів, можна бути певними, що першою з родини померла саме вона.
Втім, цвяхи та костилі в людських черепках, – у надвишку були знайдені у похованнях з дрогобицької тюрми; радше – типова знахідка.
У селі Верхня Стинава банда енкаведистів схопила 19-річну Оксану Гомелюк та згвалтувала гуртом. Це була у них звичайна, так би мовити, обов’язкова попередня процедура, щодо дівчат та жінок, взагалі. Потім її для чогось пригнали до села Орів та катували у кузні, – роздавили груди в лещатах та гвалтували знову, цього разу розпаченим залізним шворенем. Дід коваль, на очах якого це діялося, кажуть, теж не витримав і збожеволів.
Було, чого пригадати й із передвоєнних часів. У червні 1941 у стрийській тюрмі шістьох чоловіків та двох жінок (імена всіх відомі) – було вкинуто
