Навіщо Україні НАТО - Олександр Палей

• розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;

• захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;

• зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;

• забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;

• створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення;

• збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;

• забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів;

• розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створення умов для розширеного відтворення населення;

• інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України[30].

Слід чітко відрізняти ті загрози, які мають руйнівний потенціал, достатній для завдання непоправної шкоди державі і суспільству. Така шкода може мати форму як фізичних дій щодо членів суспільства, так і дій, спрямованих на знищення суспільства і держави як цілого, або підпорядкування його стороннім іноземним силам. Саме загрози такого рівня мають привертати головну увагу держави та її громадян.

Тож суть національних інтересів України слід визначати як необхідність забезпечення необмеженого в часі існування України в якості самостійного суб'єкта, постійного зростання усіх складових могутності країни — політичної, економічної, військової, наукової тощо, та забезпечення користування цими результатами українському суспільству.

Національна безпека країни із вразливим геополітичним розташуванням, цінними територією, ресурсами та значними розмірами, може бути надійно забезпечена двома шляхами: за допомогою могутнього самостійного потенціалу стримування або за рахунок участі у впливових і потужних воєнних блоках.

Між 1992 і 1996 рр. в Україні було ліквідовано ядерну зброю. У результаті ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського військового потенціалу. Після розпаду СРСР на території України залишалося 222 одиниці носіїв стратегічної ядерної зброї — 176 міжконтинентальних балістичних ракет і 46 важких бомбардувальників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 2000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатих ракет і ядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, українське керівництво здало і тисячі зарядів тактичної ядерної зброї. Відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості без'ядерної держави унеможливили формування самодостатньої системи безпеки України. З ліквідацією ядерної зброї Україна втратила можливість самостійно ліквідувати як загрози з використанням зброї масового знищення, так і потужні загрози із застосуванням звичайних озброєнь. Україна вже не може розраховувати на стримування власними силами ядерної держави, якщо таке протистояння відбуватиметься без допомоги Україні з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.

Між тим жодна з офіційних ядерних держав — Росія, США, Велика Британія, Франція і Китай — не відмовилися від ядерної зброї як засобу стримування і не мають наміру цього робити.

Визнаючи незалежність України, абсолютна більшість держав світу і ООН визнали нашу державу в її існуючих кордонах. Однак факт такого визнання не передбачає надання Україні жодних прямих гарантій безпеки.

У Договорі про створення Співдружності незалежних держав, підписаному в Білорусі 8 грудня 1991 року, стверджується, «що сторони-учасники договору визнають кордони одна одної такими, якими вони склалися на час підписання Договору». Проте реальна сила норм, закріплених в цій угоді, є мінімальною. Вірменія і Азербайджан є членами СНД, однак з 1992—1993 рр. близько 20% території Азербайджану перебувають під фактичним контролем Вірменії. Грузія, яка є членом СНД, не контролює з 1993 р. свій регіон Абхазію, і з 1991 року — Південну Осетію, при цьому регулярно висуваючи звинувачення на адресу Росії — іншого члена СНД — в підтримці абхазького і південноосетинського сепаратизму. Поступовий занепад значення СНД ще більше нівелює силу положень документів цієї організації.

В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зобов'язання з боку ядерних держав. 14 січня 1994 р. Росія, США і Україна підписали тристоронню домовленість, за якою Україна може розраховувати на негайні консультації ядерних держав у разі загрози для своєї безпеки. Гарантії безпеки України у зв'язку з її ядерним роззброєнням було більш детально оформлено 5 грудня 1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписали меморандум, у якому останні три країни пообіцяли поважати кордони України, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і «шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії з боку ядерної держави». У 1995 р. до цих зобов'язань приєдналися Франція і Китай. Слід відзначити, що положення про пошук підтримки в Раді Безпеки ООН за умов загрози Україні з боку ядерної держави є досить безглуздим. Кожна з держав — офіційних власників ядерної зброї — є членом Ради Безпеки ООН і може заблокувати будь-яке її рішення, використовуючи право «вето».