Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк
Романовичі не ризикнули протистояти новому темнику. На переговори поїхав Василько разом із сином Данила, Левом. Сам же Данило, злякавшись Бурондаєвого гніву, втікає спочатку до ляхів (поляків), а потім до угорців. Це при бажанні можна сприймати як вияв слабкодухості й боязні. Хоча тут можлива й інша інтерпретація. Данило поїхав до західних сусідів шукати військової допомоги, аби протистояти татарам. Та все ж літопис, радше, трактує це як вияв боязні.
Василько вирішує йти на компроміс. Веде перемовини з Бурондаєм, задобрює його. Татарський темник ладний трактувати Василька і його племінника Лева як спільників, тобто союзників, а не як васалів. Проте вимагає, щоб вони знищили укріплення низки міст-фортець. Це якраз ті фортеці, які чинили опір Куремсі – Кременець і Луцьк, а також ті, що були побудовані недавно й могли чинити опір татарам – Данилів, Стіжок, Львів. Перші дві фортеці з’явилися неподалік Кременця, у важкодоступних Кременецьких горах. Взяти їх татарам було проблемно. Те саме стосується Львова, котрий побудували на високій горі (нинішній Високий Замок). Василько пішов на те, щоб зруйнувати навіть укріплення своєї столиці – Володимира. Безперечно, такі дії робили Руське королівство слабким перед татарами. Його опорні пункти виявилися для ординців «відкритими». Проте така дипломатія відвернула татарські наїзди.
Можливо, справді варто було піти на такі кроки, аби врятувати державу від чергової хвилі руйнувань. Тим паче, що укріплення з часом можна було відновити. Зрештою, не всі фортеці були зруйновані. Залишився неушкоджений Холм, що фактично став столицею короля Данила. Про те, що татарам не вдалося взяти це місто, розповідається в літописі:
«…рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами своїми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо були в ньому, [Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами.
Бурондай тоді, роздивившись укріплення города, [побачив], що не можна взяти його, і тому став він мовити Василькові-князю: «Васильку! Се город брата твойого, їдь скажи городянам, щоб вони здалися». І послав він із Васильком трьох татаринів, на ім’я Куйчія, Ашика, Болюя, і Хому, тлумача, який розумів руську мову, [аби знати], що мовитиме Василько, приїхавши під город.
Василько ж, ідучи під город, узяв собі в руку каміння [і], прийшовши під город, став мовити городянам, а татари, послані з ним, – слухати: «Костянтине-холопе, і ти, другий холопе, Луко Іванковичу! Се город брата мойого і мій, – здайтеся!» Сказавши, та й кине камінь додолу, даючи їм знак хитрістю, щоб вони билися, а не здавалися. Так ці слова мовивши і тричі кидаючи каменем додолу, сей же великий князь Василько ніби Богом посланий був на поміч городянам: він подав їм хитрістю знак. І [посадник] Костянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стін, збагнув умом знак, поданий йому Васильком, і сказав князю Василькові: «Поїдь звідси, а то буде тобі каменем в лоб. Ти вже не брат єси брату своєму, а ворог єсь йому».
І татари, послані з князем під город, чувши [це], поїхали до Бурондая і повідали річ Василькову, як він мовив городянам і що тоді городяни сказали Василькові.
І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Любліна пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, і знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту сторону ріки, і стали пустошити землю Лядську»181.
Як бачимо, Василько, перехитривши татар, зберіг від нищення Холм і спрямував ординців з руської землі в Польщу, яку ті розорили. До речі, в цьому тексті Василько названий великим князем. Якщо це не помилка літописця, то його, а не Данила варто вважати головним князем у Руській державі.
Татари взяли місто Судомир (Сандомир), перебивши всіх місцевих жителів. А після цього вернулися, як зазначає літопис, «у свої вежі»182. Останні, судячи з усього, знаходилися в степах нинішньої України.
Із цього уривку можна зробити два висновки. По-перше, Руське королівство виявилося не таке «безоружне», як цього хотів Бурондай. Принаймні одну зі столиць держави, Холм, татари не розорили. По-друге, переговори Бурондая і Василька все ж таки – це не перемовини пана й васала. Василько й Данило – самостійні правителі. Вони мають фортеці, яких остерігається Бурондай. Саме ці фортеці – певний гарант їхньої суверенності. Василько й Данилів син Лев погоджуються знищити укріплення деяких твердинь. Але це своєрідний «бартер»: ми нищимо укріплення, виявляємо вам покору, але ви не розоряєте нашу землю, йдете собі далі.
Отже, Волинь і Галичина, за великим рахунком, не знали «монголо-татарського іга».
Під 1266 р. літописець зазначає: «Тоді ж була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних незчисленне множество, як піску морського». А під наступним роком вказує: «І настала тиша»183.
З цих слів випливає, що в королівстві Руському (Волині й Галичині) слідкували за тим, що робиться в Золотій Орді, стані татар. І це зрозуміло. Татари були неспокійними сусідами русів. Тому після великої смути в Татарії на Русі настає спокій, тиша.
Руське королівство мало не менші (якщо не більші) проблеми з литовцями, а не татарами. При цьому останні іноді ставали союзниками русів у боротьбі з литовцями. Так, під 1274 р. описуються наступні події.
