Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Читаємо онлайн Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
на цей принцип, адже в усьому світі знайдуться актори, яким було би дуже вигідно зображати, що вони перебувають у стані конфлікту, навіть якщо реально так не було. Вайнштейн наводить приклад протистояння студентів зі шкіл Ліги плюща: чиказьких «економістів з озер» та «економістів з моря». Учасники обох таборів насправді могли отримати більше користі від академічного протистояння одні з одними, аніж від «перемоги у битві». Ми можемо знайти певне відтворення цього механізму в багатьох медійних статтях, де певна група інтересів чи учасники дискусій часто потребують явного опонента, щоб чітко передати своє повідомлення.

Я зв’язався з норвезьким PR-консультантом з досвідом кар’єри політичного радника і запитав його, чи існує щось схоже на кейфеб в норвезькій політиці. Він не зміг навести конкретний приклад якихось наперед спланованих сценаріїв чи тривалих прописаних співпраць, але, на його думку, політичне життя в дійсності має багато наслідків, що нагадують кейфеб. Наприклад, не можна сказати, що на засіданнях комітетів політики добрі друзі, а на публіці вдають ворогів – вони в обох випадках намагаються бути привітними. Зате може бути навпаки: що відносини, які за інших обставин могли б перерости в дружбу, не розвиваються, оскільки публікою це може сприйматися неправильно.

На рівні партій в деяких випадках ворогуючі можуть багато виграти від протистояння. Це не означає, що вони грають у приховану гру, але, як і борці в реслінгу, однаково зацікавлені викликати інтерес в аудиторії, хоч вони і політичні опоненти. У Норвегії, наприклад, Консервативна партія (Høyre) та Соціалістична ліва партія (SV) спів­працювали в створенні дебатів щодо шкільної політики, оскільки обидві вигравали, представляючи себе опонентами в поглядах на освіту, тоді як Робітнича партія (АП) та Партія прогресу (Frp) домінували на арені, сперечаючись про медичні реформи. Як і у реслінгу, тут треба розіграти виставу, за якою глядачі захочуть спостерігати.

Інший приклад, коли декілька сторін беруть участь у переговорах: «Ви можете бути певні, що якщо хтось піднімає складне питання ще до початку переговорів, то ця проблема вже має рішення», – каже мій інформатор. Але перш ніж прийняти рішення, наприклад, про таку масово обговорювану проблему видобутку нафти на Лофотенах, Вестеролені та Сеньї на урядових переговорах у 2013 році, усі повин­ні впевнитися, що компроміс буде взаємовигідним. Консерватори та Партія прогресу заздалегідь визначилися, що виступатимуть за розвиток, а внаслідок переговорів було прийнято рішення наділити території статусом природоохоронних зон на найближчі чотири роки, за що виступали Ліберальна (Venstre) та Християнсько-демократична (Krfs) партії. Пізніше лідерка Консервативної партії Ерна Солберг зазначала, що «переговори тривали довго», а лідерка Партії прогресу Сів Єнсен сказала, що «рішення видалося нелегким», хоча обидві їхні партії також виграли на цьому.

Коли під час дебатів згадується «політична гра», то ця фраза здебільшого має підтекст осуду, вказуючи на те, що політики дають обіцянки, яких вони не збираються виконувати, або що вони видають себе за тих, ким не є насправді. Водночас важко уявити, як би працювала політична система без будь-яких переговорів, і важко зрозуміти, що перемовини можуть відбуватися без того, що учасники говоритимуть те, що було насправді, тобто без прикрас. Якщо б консерватори заздалегідь не попередили про небажання йти на компроміс у Лофотенській справі, результат переговорів виявився б для них ще більш виснажливим.

Ідея про те, що «політики завжди брешуть», базується також і на очікуваннях, що вони повинні бути послідовними і не «повертатися проти вітру». Наприклад, президента США Білла Клінтона в 90-х роках вважали людиною без стержня, адже аби виявити найбільш важливі питання для порядку денного, він проводив опитування громадської думки. Дік Морріс був його радником, який, за власними заявами, радив президенту «перестати думати про те, як би то його обрали за певні речі, радше зосередитися на тому, щоб його просто обрали». Він порівнював прагматичну політику Клінтона з плаванням під вітрилами проти вітру:

Коли ти прямо тримаєш штурвал, думаючи: «Я повинен доплисти до того-то пункту», човен перекинеться. Бо ти під вітрилами, а вітер дме не в тому напрямку. Однак якщо ти кажеш собі: «Мені потрібно туди доплисти, але вітер дме ліворуч, тож і я мушу трохи відхилитися», то згодом дочекаєшся попутного вітру, який віднесе тебе праворуч, і ти дістанешся в той пункт, куди направлявся спочатку.

Хоч політики й повинні бути відповідальними за свої дії, важко мати демократичну систему без простору для публічності, де надсилаються політичні сигнали та ведуться виборчі кампанії. Політика не схожа на просту торговельну угоду, коли ви платите фіксовану суму за товар і в ту ж мить можете відкрити коробку і побачити те, за що ви заплатили. Це радше біржова економіка на національному рівні, де в переговори залучена велика кількість учасників, а жертвами змін настроїв та умов стають і об’єкти домовленостей, і учасники, і їх опоненти. За таких умов політики часто в кінцевому підсумку обіцяють більше, ніж вони можуть виконати за звичних умов, або висловлюються нечітко, гаслами. За публічним простором стежить аудиторія, і їхню увагу краще утримують захопливі історії та гарні образи, ніж цифри та факти. Ось чому політичні партії не обмежуються поштовою розсилкою своїх партійних програм, чекаючи дня виборів. Вони знають, що інтерес виборців потрібно постійно підтримувати спалахами протистоянь, бійками і чварами. Точнісінько як у реслінгу.

Ден Аріелі довів, що категоричний підхід до уявлення про чесність і нечесність не є реалістичним і не надто доцільний для тих, хто хоче дійсно на щось вплинути. Він також досліджував ставлення людей до «сірих зон» політики. У ході дослідження він опитав виборців, як вони сприймають те, що деякі політики замовчують інформацію чи діють в інтересах своїх спонсорів, хоч і реалізовують свої ідеологічні цілі в довгостроковій перспективі. З’ясувалося, що демократи виявили втричі більшу толерантність, коли їх запитали про сумнівні маневри їхніх кандидатів, ніж стосовно кандидатів опонентів. З республіканцями все було навпаки. Як і Міршаймер, який виявив, що політики схильні більше брехати своєму народу, що їм пробачатиме, Аріелі дійшов висновку, що колеги по партіях давали один одному значно ширший етичний діапазон для маневрування, ніж представники їх опозиції.

Метою американського інтернет-порталу Politifact.com є перевіряти, наскільки істинні чи хибні твердження політиків. Але вони оперують «сірими зонами», тож багато висловлювань отримують позначку «напівправдиві» (half true) чи «здебільшого неправдиві» (mostly false), адже переважно політики достатньо кмітливі, аби не брехати настільки явно, щоб їх викрили. Виборці також, очевидно, розуміють політичну гру достатньо добре, щоб усвідомлювати, що їхні кандидати мусять мати можливість трохи забруднити руки, аби досягнути цілі. У політичній теорії цю проблематику так і

Відгуки про книгу Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: