Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

У цій здатності створювати «альтернативи», за словами Стайнера, криється наша творчість та свобода. Ми можемо уявити інші способи буття, інші способи організації суспільства. Правда може описувати лише те, що є, тоді як брехня створює нові відкриття, нові можливості. Звісно, тут потрібно чітко розділяти – теорії та фантазії, наприклад, не є брехнею в тому сенсі, що вони не мають на меті ввести когось в оману. Але ми можемо сказати, що всі вони однакового походження, важко уявити світ, де панувала би брехня, а фантазія була б чимось незнаним. І далеко не факт, що світ без неправди був би таким бажаним.

Правда і дипломатія

Сер Генрі Воттон відомий своїм висловлюванням, що посол – це чесна людина, яку посилають за кордон брехати на благо власної країни. Більш сучасні державні діячі, такі як Черчилль та Рейган, також визнавали, що брехня може бути необхідною у зовнішній політиці, а Артур Сильвестр, ключова фігура адміністрації Кеннеді, після Карибської кризи сказав: «Гадаю, зіткнувшись з ядерною загрозою, уряд має фундаментальне право брехати заради власного порятунку».

На політичній світовій арені, де багато що поставлено на кін і ніхто не має верховенства у слідкуванні за дотриманням правил, не повинно когось шокувати, коли іноді дипломатія та переговори переповнюються брехнею. Песиміст Томас Гоббс вважав, що правитель із жорстоким підходом до правління, так званий суверен, є єдиним, хто може змусити людей бути чесними. І з цим погоджувався Джон Міршаймер, досвідчений професор міжнародної політики в Чиказькому університеті. Однак він також виявив, що ніхто досі не проводив належних досліджень політичної брехні на міжнародному рівні, тож вирішив зайнятися цим самостійно.

Міршаймер зв’язався з кількома істориками, які спершу поділяли його переконання про те, що прикладів міжнародної брехні повинно бути безліч, і вони так само дивувалися, як мало зуміли розкопати, коли дійшло до діла. Найбільш шокуючою знахідкою книжки Міршаймера «Чому лідери брешуть» (Why Leaders Lie, 2011) стало те, що, як виявилося, міжнародні лідери брешуть один одному не так часто.

Політики найвищого рангу так само непогано обізнані, як і Міршаймер з його колегами-істориками, тож, ймовірно, поділяють ту саму недовіру щодо чесності інших політиків. Як казав Рональд Рейган про міжнародні переговори: «Довіряй, але перевіряй». І ця відсутність сліпої довіри, на думку Міршаймера, саме і є причиною того, що прослідковується відносно мало брехні. Якщо хтось і спробує збрехати, то навряд чи інша сторона прийме заяву на сліпу віру без відповідних доказів. А чим більша брехня і чим важливіша тема, тим важче стає обманювати. Тож на брехні можна виграти не так багато.

Щоб виявити найбільшу міжнародну брехню, ми повинні шукати найбільш напружені періоди. Як тоді, коли Нікіта Хрущов брехав про кількість ядерних ракет у Радянському Союзі під час холодної війни, чи Джордж Буш-старший заявляв про те, що він прагне мирного вирішення конфлікту в Іраку. Звичайно, в інші періоди також можна знайти багато прикладів приховування, замилювання, пропаганди та блефу. Однак все, що не є неправдивими твердженнями, Міршаймер розглядає як чесну гру в політиці. Усім відомо, що політик висвітлює лише ті факти, які вигідні його політичному курсу. Так само, як і верховенство закону базується на тому, що адвокати, які представляють підозрюваних, дають однобічне представництво інтересів у суді.

Існує велика сіра зона між тим, що в політиці є брехнею, і тим, що є просто – ем-м… політикою. І цей простір для тлумачення дає змогу нам притримуватися думки, що політики є ненадійними, водночас зберігаючи певний рівень довіри до них. Іншим великим відкриттям Джона Міршаймера було те, що лідери частіше брешуть власному народу, а не чужому. І їм це вдається до того моменту, поки їхня загальна стратегія вважається успішною. Ми здебільшого покладаємося на те, що політики брешуть заради нашого ж блага. І іноді так справді є. Перед Другою світовою війною Рузвельт вводив американський народ в оману щодо нападу на американський флот, але робив він це з метою втягнення США у війну, і сьогодні більшість сходяться на думці: попри все, добре, що американці долучились до боротьби проти Гітлера.

Толерування того, наскільки далеко може заходити обман, у різних культурах різне. Наприклад, важко уявити, що шахрайство на рівні Сільвіо Берлусконі може пройти в Норвегії чи США. Але в Італії, навпаки, захоплюються успішним маніпулятором – така традиція сягає корінням у давнину. Слід зазначити, що ми самі теж не повністю позбавлені подібних симпатій. Телесеріали про політичні ігри, на кшталт «Західне крило» (амер. The West Wing), «Уряд» (дан. Borgen) та «Картковий будинок» (амер. House of Cards), змушують захоплюватися вмінням та хитрощами героїв, поки ми можемо виправдовувати себе тим, що все це лише серіальні вигадки.

Політична гра

Економіст Ерік Вайнштейн є одним із кількох вчених, котрі у книзі «Це зробить тебе розумнішим» (This Will Make You Smarter) подають кожен свою аналітичну концепцію, яка, на їхню думку, допоможе людям краще розуміти світ. Більшість авторів писали про більш чи менш відомі наукові принципи, однак Вайнштейн для представлення свого аналітичного інструменту звернувся до прикладу американського професійного реслінгу.

Поняття «кейфеб» давно використовується в реслінгу для опису особливого виду блефу. Реслінг спершу починався як справжній вид спорту під назвою «catch wrestling». На жаль, поєдинки часто були затягнутими та одноманітними, що не передбачало ніяких драматичних моментів, а несподівані прийоми могли відбуватися різко і призводили до серйозних травм учасників. На щастя, організатори знайшли рішення, як мінімізувати і нудьгу глядачів, і небезпеку для виконавців трюків.

На початку XX століття атлети стали обирати наперед прописані амплуа в поєдинках та виконувати ролі: вони грали або улюблених для багатьох бійців, або їхніх затятих суперників, що нарешті дарувало глядачам очікувані емоції. Бійці поводили себе так, буцімто на рингу справді їхні запеклі вороги, і, щоб все це виглядало переконливіше, їм доводилося переносити сценарій і у своє звичне життя. Двох реслерів, які були лютими ворогами за професійною постановкою, не можна було бачити в барі разом, навіть якщо в реальності вони були добрими друзями. Якщо хтось із них у поєдинку «зламав ногу», йому доводилося ходити у крамницю в гіпсі, аби зберегти ілюзію. Цю практику й назвали кейфеб (kayfabe), що, ймовірно, виникла від інтерпретації фрази «be fake»[8].

На думку Вайнштейна, соціальні науки могли б звернути увагу