Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл
Наше припущення підтверджують детальніші спостереження одного табірного лікаря. Він розказав, що в’язні з його табору плекали надію, що повернуться додому до Різдва 1944 року. Настало Різдво, а в газетах не з’явилося жодної радісної для них звістки. Наслідок? Протягом тижня між Різдвом та Новим роком у цьому таборі спостережено безпрецедентну масову смертність. Не було жодних достатніх зовнішніх пояснень цього явища, як-от зміна погоди чи посилення примусових робіт, що могли б його спричинити.
Слід розуміти, що навіть в умовах концентраційного табору можливі психотерапія або психічна гігієна. Однак вони не будуть ефективними без основного чинника — без допомоги розуму побачити мету в майбутньому. Бо здорове життя — це життя з поглядом у майбутнє. Нам часто вдавалося підтримувати деяких ув’язнених, звертаючи їхню увагу в майбутнє. Наприклад, розмова з двома співв’язнями розкрила, що їх обидвох переслідувало відчуття, нібито їм «більше нема чого чекати від життя». Тут трапилася слушна нагода втілити те, що ми назвали раніше «коперниківською революцією», унаслідок якої люди перестають питати про сенс життя, а самі починають відповідати на його конкретні виклики і стають у ставленні до свого життя відповідальнішими. І справді, незабаром виявилося, що поза зневірою цих двох в’язнів кожен із них мав у своєму житті досить конкретні завдання, які чекали на нього в зовнішньому світі. Один із них раніше опублікував серію книг із географії, але вона була ще неповною. Другий мав доньку за кордоном, яка вірно його любила. Тобто одного з них очікувало завдання, другого — людина. Відповідно кожен із них переконався у своїй незамінності та унікальності, що надало їхньому життю сенсу незалежно від пережитих страждань. Один із них був незамінним у роботі, а другий унікальний у своєму батьківстві.
Іноді в концентраційному таборі можна було навіть практикувати «масову психотерапію». Наприклад, ми знаємо навченого психотерапії невролога, який і сам був ув’язненим. Вечорами, коли його товариші, виснажені роботою, лежали в темряві на своїх переповнених нарах, він розпочинав коротенькі розмови про їхні спільні проблеми. Саме ці розмови відновили в багатьох в’язнів відвагу, якої вони потребували, щоб продовжувати жити.
Звільнені в’язні також потребують психічної допомоги. Бо визволення саме по собі, раптове звільнення, позбавлення тягаря психічного тиску становить психологічну небезпеку. Вплив визволення на характер може бути так само різким, як і наслідки кесонної хвороби. Тут ми переходимо до короткого дослідження третьої фази психології ув’язнення в концентраційному таборі.
Реакцію ув’язнених на звільнення можна схарактеризувати таким способом: спочатку все їм видається схожим на чарівний сон. Вони ледве наважуються повірити в це. Зрештою вони були обдурені прекрасними мріями з минулого. Як часто в’язні мріяли про своє звільнення — мріяли повернутися додому, обійняти дружину, привітати друзів, сісти за стіл і почати розповідати історію свого досвіду; описати, як вони прагнули цього моменту возз’єднання; сказати, як багато разів вони мріяли про цю мить. І ось нарешті вона стала реальністю. А тоді раптом звучать три пронизливі свистки на ранковий переклик, і вони прокидаються. Як же жахливо було повертатися до суворої реальності. Але врешті-решт настає день, коли те, чого ми так прагнули і про що мріяли, справді збувається. Звільнений в’язень іще переповнений відчуттям деперсоналізації. Він ще не може по-справжньому втішатися життям. Він повинен наново навчитися робити те, що вже забув, — бути щасливим. І перший день свободи справді нагадує прекрасний сон, проте з часом усе минуле перетворюється просто на страшний кошмар. І тоді колишній в’язень уже не може зрозуміти, як йому вдавалося виживати у в’язниці. Відтепер він насолоджується відчуттям, що після всього пережитого і вистражданого у світі більше немає нічого, чого йому слід боятися, за винятком хіба що свого Бога. Бо багато добрих людей здобули віру в концентраційному таборі, унаслідок чого знову повірили в Бога.
2. Про сенс страждання
Ми вже говорили, що життя людини складається з буття свідомого і буття відповідального. Свідома відповідальність завжди є відповідальністю за втілення цінностей: не лише «вічних» цінностей, але й «ситуаційних» (Шелер). Можливості втілення цінностей залежать від конкретної особи. Можливості кожної людини є настільки ж специфічними, як і неповторність можливостей кожної історичної ситуації. Тому різні цінності в сукупності творять конкретне завдання для індивіда. Таке злиття надає їм унікальності. Допоки людина не збагне, що становить неповторність та унікальність її екзистенції, вона не зможе зрозуміти, що виконання її життєвого завдання є обов’язковим саме для неї.
Обговорюючи питання про сенс життя, ми визначили три категорії цінностей. Цінності першої категорії втілюються через їх реалізацію. Цінності досвіду — через пасивне сприйняття світу (природи, мистецтва) людським его. Цінності ставлення втілюються там, де людина стикається з чимось, чого не може змінити, з тим, що нав’язане долею. Від способу ставлення до таких труднощів, того, як людина реагує на них власною психікою, залежать її ціннісні можливості. Це означає, що людське життя може бути сповнене сенсу не тільки в творчості чи насолоді, але й у стражданні!
Той, хто очікує від життя лише успіху, очевидно, не зрозуміє такого висновку. Але якщо поміркувати над нашими повсякденними судженнями про людське існування, то побачимо, що ми надаємо цінності багатьом речам, незалежно від того, пов’язані вони з успіхом чи невдачею. Зокрема, видатні митці зрозуміли й описали явище незалежного від зовнішніх невдач внутрішнього сповнення. Пригадаємо оповідання Льва Толстого «Смерть Івана Ілліча». Це історія про респектабельного державного чиновника, який усвідомлює жахливу безглуздість свого життя тільки на порозі несподіваної смерті. Але завдяки розумінню цієї безглуздості він осягає внутрішню велич, яка освячує все його марнотне попереднє життя, надаючи сенсу теперішньому життю. Життя може набути остаточного сенсу не тільки внаслідок смерті (героя), але й у самому процесі вмирання. Надати життю сенсу може не лише активна самопожертва, адже шляхетність можна осягнути навіть у безнадійних ситуаціях.
Проаналізувавши моральну проблему самопожертви, розуміємо неспроможність культу успіху. Якщо погодитися на самопожертву з «розрахунку», попередньо зваживши всі її шанси на успіх, вона втратить етичну цінність.
Реальною жертовність є тільки тоді, коли ми ризикуємо, не будучи впевненими, що це не марно. Чи може хтось стверджувати, що особа, стрибнувши у воду, діяла менш етично чи неетично тільки тому, що їй не вдалося врятувати потопельника і вона потонула разом із ним? Чи правильно ми робимо, коли сприймаємо вчинки рятувальників крізь призму великої етичної вартості? Подумаймо про те, як високо ми оцінюємо життя людини, яка героїчно боролась і померла в боротьбі без шансів на успіх.
Брак успіху не означає брак сенсу. Це стає очевидним, коли згадуємо наше минуле, скажімо, нещасливе кохання. Нехай кожен із нас відверто запитає себе, чи готовий він назавжди забути про своє нещасливе кохання, з усіма притаманними йому сумнівами та стражданнями. Майже з цілковитою впевненістю можна стверджувати, що ми цього не хотіли б. Адже страждання часто нас виховують, завдяки їм ми мудрішаємо, і, буває, нещаслива закоханість дає нам у подальшому житті значно більше, ніж могла б дати
