Країна Моксель, або Московія. Книга 2 - Володимир Броніславович Бєлінський

"Переходячи потім до дослідження язичницьких цвинтарів другої епохи, ми бачимо, що й із припиненням обряду спалення кількість могил із християнськими предметами не збільшується... на великому язичницькому цвинтарі біля села Матвійщево, що складається зі 123 курганів з самими лише погребельними тілами, знайшли тільки дві могили із християнськими предметами..." [4, с. 65].

Ми вже писали: саме в цей перехідний період церква змушена була піти на "двовірство". Ось як це виглядало: . .християнство і язичництво — не протилежні, взаємо-заперечуючі релігії, а лише частини однієї й тієї ж віри, що доповнюють одна одну і належать до різних порядків життя, до двох світів, одна — до світу вишнього, небесного, інша — до нижнього, до "безодні" [8, с. 52].

Завдяки такому методу, коли стара язичницька віра не відкидалася повністю, а пов’язувалася з вищою, небесною, і стало можливим, крок за кроком, привести мерян до християнства. А в такому випадну цілком зрозуміло, що церква не могла заборонити мерянам, навіть тим, які стали відвідувати храми, зберігати любов до предків і до місць їхнього поховання. Ось чому на всіх мерянських цвинтарях ми бачимо спадковість поколінь, Лише один народ, який проживав багато сотень, років на одній і тій же місцевості, міг зберегти цю любов та спадковість. Тут московська байка про "зайшлих слов'ян" — недоречна.

Характерно також те, що меряни зберігали свою прихильність до древніх цвинтарів не лише в перехідний період, але і в наступні, уже християнські, часи. Послухаймо:

"Село Малютіно. — Ще далі на схід за течією Перлі, на лівому її березі, біля села Малютіно, є древнє городище в урочищі, відоме в народі як "Красне". Цікаво, — і це довели розкопки, — що древнє це городище слугувало місцем поховання аж до XVI століття" [4, с, 37].

Тут пояснювати читачам нічого не треба: читай і запам'ятовуй! Навіть прийнявши християнську релігію, меряни продовжували поклонятися своїм "язичницьким богам". Історія свідчить: у фінських народів існував звичай поклонятися поодиноким каменям, примітним скельним виступам, окремим пагорбам і т. д. Цей культ зберігся серед мерян і теля прийняття християнства.

Послухаймо О С. Уварова:

"До боготворіння скель і каменів, розповсюдженого між всіма древніми Фінами, слід... віднести багато інших предметів, відкритих у мерянських курганах... І взагалі, з 74 кожним примітним каменем пов’язана була в них особлива легенда.

Така віра древніх Фінів надовго залишила по собі сліди в землях, населених Мерянами... Розповідають, що коли Авраамій Ростовський оселився на березі Ростовського озера, місцеві жителі поклонялися кам’яному богу... Цікаво, що... обожнювалася не назва, а, як кажуть, звичайний камінь, що лежав у байраку за тамтешнім Борисоглібським монастирем. Переславці до XVII століття продовжували боготворити цей камінь і щорічно збиралися до нього на поклоніння 29 червня. Ірінарх, відправляючись у Москву до царя Василя Івановича Шуйського, скинув цей камінь у річку Трубіж, і з тієї пори в Переславлі зникло пошановування каменя.

Подібний же камінь, як відомо з житія преподобного Арсенія, засновника Коневського монастиря, наприкінці XIV століття був на Ладозькому озері на Коневському острові й називався камінь-кінь; він також слугував предметом боготворіння для місцевих жителів" [4, с.71—72].

Схожих прикладів єднання мерянського народу зі своїм середовищем, зі своїми цвинтарями, зі своїми ріками, озерами, урочищами та навіть окремими каменями можна навести сотні. Тут слов’янського минулого днем з вогнем не знайдеш.

Закінчуючи опис "другого періоду Мерянського народу", хочу подати виписку, яка потрясла навіть мене своїм глибоким смислом, своєю пам’яттю про спадковість. Ось вона:

"Село Добре ділиться на Нове село, що тягнеться по лінії Московсько-Нижньогородського шосе, і на Старе, розташоване на нагірній стороні річки Клязьма. Тут за яром є урочище "Бабка деревенька", де розташовувався 71 курган, розкопаний К. М. Тихонравовим 1859 року. В курганах були поховані кістяки, а речі, знайдеш при них, складалися зі срібних, бронзових і мідних кілець, ґудзиків, залишків позументів, шовкової матерії та двох глиняних посудин особливої, донині вживаної в народі форми". [4, с. 45].

Ось і кінець розповіді про другий мерянський період. Як же треба московським правителям не любити своїх предків, щоб запустити в історичну науку стільки облуди і відмовитися від свого національного мерянського коріння! Збагнути таке неможливо!

Аби закінчити аналіз книги О. С. Уварова та його чудових досліджень, ми повинні наостанок разом з археологом звернути увагу на характерні ознаки самої мері як частини фінського етносу. Це серйозне, принципове питання. Бо ж, як побачимо надалі, російські історики наступних часів (після О. С. Уварова) на цей фактор зовсім не звертали уваги, а найчастіше його замовчували або відверто спотворювали саму суть матеріалу.

5

Отже, поглянемо: у чому полягала самобутність мері? Чим меря принципово відрізнялася від слов'ян? Що абсолютно достовірно засвідчили археологічні розкопки О. С. Уварова? Звернемо увагу на чимало інших "принагідних" питань, які великороси замовчують.

Перш ніж відповісти на ці запитання, необхідно більш чітко усвідомити спорідненість фінського племені мері VII—XIII століть зі своїми навколишніми сусідами: мордвою, муромою, мещерою, марі, весю та іншими.

А усвідомивши це, визначимо й істотну відмінність мері від слов’ян. Тоді й зрозуміємо: не важливо, хто в якому селищі ростовсько-суздальської землі проживав — меря, марі чи мордва. То були родинні фінські племена: однієї культури, одних вірувань, однієї мови (або спорідненої), однакових умов проживання.

1. Фінське (мерянське) коріння народу

У царській і більшовицькій Росії на вивчення питання про спадковість по лінії: меря — мордва — московити — великороси (або об’єднано — моксель) була накладена сувора заборона. Вникати у вивчення цього питання заборонялося. Переглянувши сотні робіт російських учених, я не знайшов ні однієї, яка б серйозно поставилася до вивчення цієї проблеми. Злодійкувато приписавши собі впродовж XVIII століття історію Великого Київського князівства та брехливо пойменувавши себе "слов'янами", Московія будь-яку спробу з’ясувати це питання припиняла напрочуд жорстко. Лютували однаково і влада, і Російська православна церква. Та й сама великоросійська шовіністична думка пильно охороняла "своє велике київське минуле", не допускаючи проростання найменших паростків вільнодумства. Лише натяками велася мова про фінське минуле Московії. Послухаймо професора Казанського університету Дмитра Олександровича Корсакова, який дивувався з цієї безглуздості ще в 1872 році:

"Дотепер, незважаючи на багато чого, що вже зроблено вченими-фінологами, якийсь непроникний туман лежить на всьому фінському питанні, густа імла приховує від допитливого погляду дослідника справжнє значення Фінів в історії нашого народу... За браком позитивних даних, незаперечних фактів, ми проти волі повинні задовольнятися гіпотезами, припущеннями; за відсутністю прямих відповідей на вкрай важливі питання,