Україна: історія - Орест Субтельний

Як згадувалося вище, метою перебудови було модернізувати радянську систему, аби зберегти її. Але оскільки нововведення загрожували інтересам партійного апарату, його представники почали блокувати їх усюди, де можливо. На архіконсервативній Україні Щербицького це проявилося з особливою силою. Разом із тим вплив політики гласності був негайним та ефективним. Задумана з метою відновлення довір'я до режиму .і спонукання бюрократичних структур до активних дій, гласність привела до наслідків, яких Горбачов ніколи не очікував. Одне слово, гласність дійовіше проявилася у справжньому вибухові довгий час затамованих національних прагнень, ніж у формуванні підтримки для економічних реформ.

На Україні першу велику хвилю критики існуючої системи викликало широке невдоволення урядовим трактуванням чорнобильської катастрофи. Особливе обурення було спрямоване проти злочинної безпечності, з якою московські бюрократи та їхні колеги у Києві приймали рішення, що завдали трагічної шкоди населенню України. До того ж чорнобильське лихо відкрило людям очі на інші екологічні злочини — забруднення повітря, пересихання річок, зневоднення грунтів тощо. Жахливий стан навколишнього середовища, як і винищення населення у 1930—1940-х роках, великою мірою спричинили демографічний спад. Наприкінці 1980-х років стало відомо, що Україна є єдиною республікою, де смертність населення переважає народжуваність. Під тиском цих фактів навіть найлояльніші радянські громадяни засумнівалися у цінностях системи, в якій вони жили.

Із загостреним почуттям критицизму українці зосередились і на інших вадах. Зокрема, падіння статусу української мови спонукало провідних українських письменників не тільки до більш сміливих виступів задля виправлення становища, але й до заснування 11 лютого 1989 р. Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка — першої широкомасштабної організації в республіці, що перебувала поза партійним контролем. Одним із важливих наслідків численних дискусій та суперечок навколо цих проблем стало те, що чимало відомих письменників висунулися на чільне місце серед критиків існуючого стану речей взагалі.

Невдовзі розпочалися спроби заповнити численні «білі плями» української історії. Але це робили не історики, а знову-таки письменники і журналісти, які почали обговорювати теми, що довгий час були під забороною. Найбільш вражаючим прозрінням була правда про голодомор 1932—1933 pp., який радянська історіографія намагалася стерти з людської пам'яті. Разом із цим з'явилися повідомлення про відкриття масових поховань українців, розстріляних НКВС у 1930—1940-х роках. Усвідомлення міри фальсифікації недавньої історії України збудило інтерес і до багатьох явищ далекого історичного минулого. Зросло зацікавлення козацтвом як суто українським феноменом; спроби Мазепи розірвати з Москвою почали розглядатися скоріше як акт патріотизму, аніж як уособлення віроломства; боротьба українських урядів у 1917—1920 pp. за незалежність стала втіленням легітимних національних прагнень; навіть відверто антирадянська боротьба УПА здобувала зростаючі симпатії населення, особливо у західних областях.

Водночас із національно орієнтованою інтерпретацією українського минулого на хвилі широкої підтримки піднялася і національна символіка. На превелике обурення можновладців український національний жовто-блакитний прапор і гімн «Ще не вмерла Україна», офіційно суворо заборонені, почали з'являтися і лунати щораз частіше навесні 1989 р.— спочатку на Західній Україні, а згодом і в Києві. Багато українців прикріпили на свої груди національний символ — тризуб. Певною мірою національні символи немовби здійснювали подвійну функцію: вони були ознакою підтримки національного відродження і водночас зневаги до радянської системи.

Протягом 1989 р. повільно, але постійно наростаючий потік змін на Україні просунувся від сфери словесної критики до сфери політичних дій та сягнув критичної точки. Головний прорив було здійснено під час виборчої кампанії до союзного з'їзду народних депутатів, яка закінчилася 26 березня. За західними стандартами вибори на Україні навряд чи були вільними — мали місце і виборчі махінації, і залякування з боку партійного апарату. Незважаючи на це, «номенклатурні» кандидати зазнали чимало болючих поразок. У той же час спроби партапарату маніпулювати виборцями викликали глибоке обурення і підвели його опонентів до усвідомлення необхідності більш дбайливої підготовки до наступних виборчих кампаній.

Цього ж року «неформали», тобто різноманітні незареєстровані організації, розмножилися у великій кількості по всьому Радянському Союзу. Як і слід було очікувати, «неформали» на Україні, такі як Українська Гельсінкська спілка, «Товариство Лева», «Зелений світ», були більш активними у західних областях. А на початку 1989 р. члени цих організацій, підтримані київськими письменниками, заявили про створення Народного руху України за перебудову (згодом — Рух). До часу, коли ця організація провела 8—10 вересня 1989 р. свій установчий з'їзд у Києві, вона мала близько 280 тис. членів і щоденно зростала. Її програма обстоювала ідею суверенітету Української республіки, відродження української мови та культури, наголошувала на екологічних проблемах і підтримувала демократизацію політичної, суспільної і економічної системи. Особлива увага зверталася на необхідність солідарності всіх етнічних груп на Україні. Як наслідок, чимало росіян, євреїв і представників інших етнічних меншостей стали прихильниками цієї програми. Отже, Рух заявив про себе не як вузько націоналістична, а як широка соціальна, політична і національна течія. З появою Руху на Україні створилася докорінно нова політична ситуація: вперше від утвердження радянського режиму пролунав виклик монополії комуністичної партії на владу.

Хоча народна підтримка Руху швидко наростала, його осередки розташовувалися здебільшого на Західній Україні та у середовищі київської інтелігенції. У Східній та Південній Україні — регіонах, які партапарат і далі тримав у покорі, прихильників Руху було обмаль. Щоб поширити свій вплив, Рух звернувся до нового феномена доби гласності — масових демонстрацій. Перші такі демонстрації, які збирали від 50 до 200 тис. людей, відбулися у 1988—1989 pp. у Львові. Надалі вони стали частим явищем у Києві та інших містах України. Однак найбільшим був людський ланцюг, організований Рухом у день відзначення роковин Злуки У HP і ЗУНР — 21 січня 1990 р. У цій маніфестації, що простягнулася від Львова до Києва, брали участь близько 800 тис. чоловік.

Але Рух був не єдиною масовою демократичною течією, що з'явилася на Україні. У липні 1989 р. шахтарі русифікованого Донбасу провели масовий страйк, спрямований, зокрема, проти привілейованого становища комуністичної партії, що згодом охопив 250 тис. робітників. Спочатку донбасівці неохоче вступали у спілку з Рухом, вважаючи його надто націоналістичним. Але згодом — під час політичного страйку влітку 1990 p.,— завдяки прикладу більш національно свідомих шахтарів Львівської області розбіжності між шахтарями і Рухом зменшилися і вони знайшли спільну мову.

В атмосфері безпрецедентної активності Україна готувалася до своїх перших порівняно вільних виборів до парламенту і місцевих Рад, що відбулися в березні 1990 р. Здебільшого претендентами висувалися, з одного боку, «неформали» з новоствореного Демократичного блоку (він включав Рух, Українську Гельсінкську спілку, екологічні та інші організації), з іншого — кандидати від комуністичної партії. Останні переважали у засобах інформації, мали впливові