Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський

42) Тексти — Заповідь у Ґолубінского І l c. 509 (в новім вид. ще нема). Правила Іоана — в Памятниках древнерусскаго каноническаго права (Рус. ист. библ. т. VI) і з коментарем у Ґеца; посланиє Теодосия — у Макарія т. II і в І т. Учених Записок.

43) Посланиє до Мономаха в Руских достопамятностях т. І (1815), слово в нед. сиропустну у Макарія т. II.

Аґіоґрафічні твори — мнїх Яков, сказания про Бориса і Глїба, твори Нестора, писання про св. Миколая, повісти про Ігоря Ольговича, повісти Симона й Полїкарпа. Паломники. Історичне письменство, лїтопись Найдавнїйша, Київська, Галицько-волинська, загальні прикмети староруської історіоґрафії, її форма. Сьвітські твори: Молениє Данила, Слово о полку Ігоревім, староруська поезія і артистична проза XII-XIII вв., останки поетичної творчости, відгомони княжих часів в сучасній піснї. Загальний погляд на староруське письменство, гіперкритичні погляди в новійшій науковій лїтературі.

Переходимо до иньших галузей з руської ориґінальної творчости.

Близько підходить до проповідничої лїтератури своїм моралїзаторським тоном наша аґіоґрафічна лїтература 1). По формі вона переважно визначаєть ся сильною шабльоновістю: залежністю від форм, тона, манєри візантийських житий, що приходили в великім числї на Русь в Прологах, Патериках і т. и. Що до свого лїтературного приготовання, наші аґіоґрафи належать переважно до низшої школи, і се ще ратує їх по части від перспективи — зовсїм утонути в риторичній балаканинї, хоч само по собі сполученнє „простого” способа писання з візантийськими шабльонами зовсїм не причиняєть до лїтературної красоти їх утворів; виїмків з сього погляду не богато 2).

Ся аґіоґрафічна лїтература, дотепер напевно нам звістна, не дуже велика. Окрім „Памяти й похвали” Володимиру Якова, що властиво треба уважати не житиєм, а дуже нескладним панеґіриком, з коротким реєстром фактів Володимирового житя, маємо: анонїмне „Сказаниє и страсть и похвала страстотерпцю св. мученику Борису и ГлЂбу”, що звичайно уважаєть ся утвором Якова мнїха й увійшло в Найдавнїйшу лїтопись; далї — повість про початок Печерського монастиря (в Найдавнїйшій лїтописи під 1051 і 1074 р.); два утвори Нестора: „Чтениє о житии и погребении блаженную страстотерпцю Бориса и ГлЂба” і „Житиє Теодосия игумена печерскаго”; анонїмне оповіданнє (в формі проповіди) про перенесеннє мощей св. Миколая до Бару і декотрі чуда його — все з XI в. З XII в. ми маємо дуже мало: може бути що до сього столїтя належало житиє Антонія Печерського, давно страчене; може деякі чуда св. Миколая; є сказаниє про смерть Ігоря — його маємо в перерібках; є ще деякі записки що до свого часу не зовсїм певні або до України не приналежні. З XIII в. маємо два більші утвори — дві повісти про Печерський монастир і його сьвятих в формі посланий: еп. володимирського Симона до печерського монаха Поликарпа і сього Поликарпа до печерського ігумена Акиндина 3).

Найбільшою простотою й свободою від візантийських шабльонів визначаєть ся анонїмна лїтописна повість про початок Печерського монастиря, писана якимсь сучасником Теодосия, у всякім разї не Нестором, як надписуєть ся се оповіданнє в пізнїйших патериках. Анонїмне сказаниє про Бориса і Глїба (т. зв. Якова) теж досить просте і реальне, але вже автор впадає в шабльони мученичих оповідань і попсув свій твір сими шабльоновими вставками, що дуже лихо пристають до його, зрештою досить реального оповідання.

В оповіданню Нестора про Бориса і Глїба реальні факти ще далеко сильнїйше притушовані шабльоновою фразеольоґією. Його Чтениє зістало ся першим взірцем „справдешнього” — уложеного по візантийським шабльонам жития на руськім ґрунтї. Воно починаєть ся від сотворення сьвіта, коротким начерком божого „домостроітельства”; Борис і Глїб змальовані по шабльонам сьвятцїв, так що нїчого живого в їх фіґурах не лишило ся; прикмети сьвятости вони показують вже від дитиньства і під ті конвенціональні мотиви підтягнені всі їх пізнїйші учинки; взагалї автор, очевидно, старав ся можливо винищити все реальне в своїм оповіданню, аби його герої як найменьше пригадували, що вони були Русинами XI в., а не з якої небудь „страни Каппадокійскія”. Але при тім всїм житиє зладжене досить складно і зручно. Більше реального змісту подає другий утвір Нестора — житиє Теодосия: автор мав таку масу матеріалу про свого героя, що вона опанувала його й не дала вповнї „обчистити” житиє з реальних подробиць; але при тім, як показали новійші спостереження, Нестор ішов теж за шабльоном — за житиєм Сави Осьвященного, беручи відти не тільки схеми, але й готові фрази й подробицї, і ними без скрупулів характеризуючи свого героя.

На кінець XI в., а по части може й на пізнїйші часи припадають деякі писання про св. Миколая — одного з найбільш популярних у нас сьвятих. Житиє його, що давнїйше уважало ся ориґінальним, показуєть ся перекладом з грецького, натомість ориґінальним треба уважати оповіданнє про перенесеннє його мощей до Бару, „похвалу” — властиво коротке його житиє, з моральною наукою при кінцї, і кілька чуд. Виразнїйші прикмети руського письма мають чотири чуда: чудо з ковром, чудо з отроком всадженим у вязницю, чудо з дитиною впущеною в Днїпро, чудо з Половчином. Перші два відгривають ся в Царгородї й описують ся якимсь руським подорожним, другі два — в Київі; на оповіданнях подорожного, правдоподібно, оперте й оповіданнє про перенесеннє мощей св. Миколая до Бару. Вони всї написані досить просто, чуда одначе автор пробує оживити драматизованнєм, подекуди посованим незручними промовами від писания. Хронольоґічні вказівки мають царгородські чуда (2-а пол. XI в.) й оповіданнє про перенесеннє (кінець XI в.); коли написані иньші — не знати; на особи авторів якихось вказівок витягнути не можна.

Повість про смерть Ігоря Ольговича мусїла істнувати в двох верзіях: одна написана в лїтописнім стилю, з певною полїтичною тенденцією — оправдати київського князя Ізяслава від закидів про участь в сїм убийстві, зладжена мабудь кимсь із його київських прихильників, друга — вже зроблена в шабльоновім аґіоґрафічнім стилю. В чистім видї не заховала ся анї перша анї друга — маємо їх скорочення в лїтописях Київській і Суздальській 4).

Повісти про печерський монастир Симона й Поликарпа написані нїби в формі листів: Симон, колишнїй печерський монах, пише до печерського монаха Поликарпа, заохочуючи його, аби був задоволений своїм станом, і для того підносить сьвятість і славу Печерського монастиря. Поликарп пише до свого ігумена печерського архимандрита Акиндина, нїби в відповідь на його запитаннє оповідаючи йому про печерських сьвятих. Одначе ся листовна форма досить нескладно звязана з самими повістьми (особливо другою), що від разу писали