Велика історія України - Микола Голубець
Безпосередно по полтавському бою, що в ньому приймав Скоропадський участь, по царському боці, звернувся гетьман до царя з проханням про затвердження правно-державного становища Гетьманщини. На гетьманське письмо відповів царський канцлер Головкін голословним признанням досьогочасних козацьких прав і вольностей, але на конкретні вимоги відповів здебільша відмовно: українські війська мають залишитися під командою московських старшин, забрана в Батурині артилєрія остане в Москві, московські воєводи будуть резидувати на своїх місцях, а втім пощо гетьманові домагатися затвердження козацьких вольностей, коли українці «мають під царською рукою стільки свободи, як ні один народ на світі»… А щоб і гетьман почував себе «свобідніше», цар назначив йому «для товариства» свого шпіона, стольника Ізмайлова. Він мав слідкувати за «словом і ділом» гетьмана, разом з ним приймати чужоземних послів, провірювати переписку гетьманської канцелярії та контролювати фінанси. Вкупі з гетьманом мав Ізмайлов відганяти запорожців-мазепинців від границь Гетьманщини, в порозумінню з царем іменувати й скидати генеральну старшину, наділювати заслужених маєтностями, як теж дбати про те, щоби смертні присуди не западали без відома царя. Гетьманську столицю перенесено до Глухова, а хоч і дозволено заселити зруйнований Батурин, то його мешканців обложено податком для царської скарбниці, по два червінці з двора. Шпійонуючи гетьмана й звязуючи свободу його рухів, Ізмайлов мав до розпорядимости два московські полки, нібито придані на «охорону» особи гетьмана, а в дійсности для того, щоби арештувати його, як тільки покажеться потреба.
Коли, згодом, місце Ізмайлова зайняв стольник Протасєв, положення гетьмана стало ще прикріше. Протасєв не вгавав у писанню доносів на гетьмана в Москву; він повів рівночасно широку агітацію проти гетьмана серед населення, та започаткував суто-московське хабарництво, що до решти деморалізувало козацьку старшину. За його то намовою, цар зніс у 1715 р. виборність сотенної й полкової старшини, заступаючи її назначенням. Військові ради мали відтепер ставити кандидатів, яких затверджував гетьман, очевидно в порозумінню з своїм московським «дорадником». Бувало й таке, що цар нехтував навіть той дорадний голос козацької старшини та гетьмана, обсаджуючи полковницькі посади своїмиж таки людьми, москалями. Царськими ставлениками обсаджено тоді полки - стародубський, чернигівський, ніжинський та гадяцький. Стародубське полковництво дав цар зятеві Скоропадського, дворянинові Петрові Толстому. Наперед примушено гетьмана видати дочку за москаля, а потім, нібито в нагороду за його вірність, надано гетьманському зятеві полковництво. Чужинцям роздавано й маєтности на Україні. Були це здебільша німці, волохи та серби, що заслужилися перед царем на старшинських становищах у московському війську. Робив це московський цар свідомо: Україна покривалася цілою мережею чужинецьких урядовців та поміщиків, що одержавши посади чи маєтности з царської ласки, йому тільки підлягали, нехтуючи гетьманську владу й разсаджуючи сам устрій Гетьманщини. Рівночасно були вони безупинно розкритим «оком і ухом» царя, та опорою Московщини в кожний її скрутний момент на Україні. Нові поміщики з царської руки стали ще тим прикріші для України, що почуваючи себе погано серед ворожо настроєного населення, тільки про те й думали, якби використати свої маєтности й з готовими баришами вернути туди, відкіля прийшли. Непевність становища заставляла їх вести грабіжницьку господарку природними скарбами й робучою силою селянства України, типову для всіх визискувачів не добром нажитого майна. Таке поступовання чужинецьких зайд не залишилося без погубного впливу на місцеве поміщицтво. А треба знати, що й воно рекрутувалося не з найкращих елєментів, хоча й місцевих. Більшість тогочасного поміщицтва Гетьманщини це були люди, що в свій час умудрилися витягнути каштани з вогню полтавського розгрому. Зрадою державно-творчим ідеалам Мазепи, донощицтвом на мазепівців і рабською відданістю цареві, добилися вони маєтностей, здебільша поконфіскованих у мазепинців. Була це та безграмотна «аристократія» нікчемників, що в погоні за наживою нехтувала не тільки гетьманом, але й найзвичайнішими законами божого й людського права. Насильства над козаками й посполитими, грабіж чужого добра, хабарництво й продажність поширилися тоді на Україні мов смертельна язва. Вони переїдали українські державні установи, суди й адміністрацію та помагали московському цареві встрявати в їх урядування, настановляти своїх дорадників-комісарів, а там і зівсім ліквідувати, як зайві залишки державности та автономії України.
Винищуючи й розкладаючи в той спосіб «верхи» українського громадянства, цар Петро не забув і про рядове козацтво. Протягом довгих років миру, від 1716 р. почавши, ганяно козаків десятками тисяч на каторжні роботи біля будови Петербурга, Ладожського каналу, на Дон і на Кавказ. Важка праця, голод, невиносимі умови чужого підсоння, в парі з жорстокістю московських наставників, винищили тоді сам цьвіт українського народу а поговірка про те, що Петербург побудований на козачих кістках, недалека від жахливої правди. Пилип Орлик писав про ці «канальні роботи», що «Москва, хотячи вмисно вигубити козацьке військо, по кількадесять тисяч козаків, указами своїми спровадивши, одних тяжкими й незвичними роботами помордувала, других голодом поморила, а інших мукою гнилою, струхлою з ящірками й вапном помішаною, потруїла»…
Вслід за «канальними роботами» почав цар Петро висилати козаків на війну з Персією, що почалася в 1721 р. Трицять тисяч з горою козаків післано на перський фронт протягом найблищих трьох літ. З 6.800 козаків, що в 1725 р. стояли під Дербентом, згинуло в боях та від пошестей 5.200! Тільки 646 козаків залишилося при здоровлю. Решту відіслано інвалідами до дому. Отак цар Петро «прибирав до рук Україну». Робили це й його наслідники, що в двох тільки 1731-32 роках занапастили при будові укріплень над Озівським морем поверх 60.000 козаків і селян. Людей гнали в чужі краї на певну смерть, а їхнє майно дома грабували воєнними реквізиціями та салдатськими кватирами, що залишилися на Україні й по скінченні московсько-перської війни.
«Малоросійська Колєгія»
Як не податливим на московські затії виявив себе гетьман Скоропадський, всеж таки, його доволі ліберальне відношення до «мазепинців», тобто однодумців Мазепи, що врешті решт «каялися» й допрошувалися своїх маєтностей, як і постійні заходи гетьмана рятувати хочби одні залишки української державности, викликали недовіря з боку царя. Петро, що вмів приємно усміхатися, гладити словами а нищити ділом, додумався врешті до того, що для забезпечення себе перед «зрадою» замало при гетьмані одного шпіона-провокатора. Для цього поставив він біля нього цілу їх шайку й назвав
