Аналітична історія України - Олександр Боргардт
В Україні, крім традиційної восьмикутної зірки на Різдво, полишилось і чимало всякого іншого. Містять на собі восьмикутні медальйони знаки княжої влади, барми. Він же, восьмикутник, є характерний і для народної орнаментики, особливо гуцульської, бо й самому слову «гуцул» – нема від кого походити, як від «ґота». Обмежимося одним прикладом. Зразки таких народних орнаментів, зібраних М. Куриличем, можна знайти у часописі «Україна», № 20, 1992. Там експоновано 9 медальйонів, із яких 5 мають симетрію восьмикутника, а два – 16–кутника. Є один нехарактерний 12–кутник та один п’ятикутник. Чимало восьмикутник зірок та медальйонів можна побачити на стелях та стінах розкішних палаців українських можних минулого, – Вишневецьких, Ґрохольських тощо.
Велику давність мають національні кольори України. Як вони є ті самі, що у Швеції, то є всі підстави вважати, що вони йдуть іще з ґотських часів. Бо гунів у Скандинавії, здається, не було.
Дуже старим є герб України – тризуб. Його виводять, звичайно, з Київської Русі, але й він є набагато старіший. Він був, мабуть, принесений гунами, разом із старим та досить цікавим українським (тепер) словом «шана». Один із найстаріших китайських ієрогліфів, що зветься «шань», – має саме вигляд простого тризуба. Він розшифровується, як чисельник «три» або «гора». Гунських лицарів у китайських літописах називали «шань-юй», що означало «син можного» або «син шанованого» («син гори»?). Ці слова – «шана» та «шанувати», – принесені до нас гунами, від кордонів далекого Китаю. Слова «шань» та «хан» пов’язані фонетично, близькі, та звідси ж іде, можливо, й ґотське «конунґ» – щось на зразок ханського нащадка. Бо – «унг» – «юнг», ґотською означає те саме, що гунське «юй» – нащадка (юнак). Закінчення – «унг» трапляється в німецьких прізвищах, а в українській перетворилось на – «енко» (румунське – «енку»).
Найстаріші з древніх гунських символів влади – тризубів, відкопано на сході Азії, із могил можновладців Чунг Шану. То великі прості бронзові тризуби, яких – правдоподібно, несли на деревках попереду високої особи. Вони датуються IV–III ст. п. н. е. Чи це й є найстаріші у світі тризуби? – хто ж це знає…
Зауважимо, що тризубі корони мали древні можні Азії, від саків на заході, до правителів Сілли та Коріу в Кореї, на сході. Найстарішими були, власне, символічні три золоті стріли на золотій же обручці круг голови. Передня завжди була вищою.
Отже, гербом такої древності (та розповсюдженості) – сьогодні можна тільки пишатись. Адже, ми єдині у світі успадкували його.
Римські легіони несли попереду орлів – «аквіла», але… чи й це не було займане у варварів? Бо, римський орел мав сильного конкурента; та теж – великої давності.
Деякі символи та мітичні уявлення континенту – походять із дуже сивої давнини. До них відноситься й містичне поняття Дерева Життя, що поєднує все живе на Землі; та – не тільки. Його зображення можна зустріти на бубнах сибірських шаманів, а згадку в мітах ґотської «Едди», тої самої, де з назов найчастіше згадуються Дніпро та Дон, а з народів – ґоти та гуни. Воно є навіть на другому континенті – на гробі можновладця майїв Пакаля в Паленке. На дереві життя жив чарівний птах Туруль (у тюрків Тогруль), що його оберігав. Ми бачимо його на мініатюрі з «Книги царів» Фірдусі, 1425. Там зображений Олександр із Македонії, що дійшов краю світу та стоїть перед Деревом Життя. Він – у простому чорному одязі тюркського воїна, тримає повід коня, що поза малюнком, та притулив до губ вказівний палець правої руки, на знак вищого здивування. На гілках дерева ростуть голови: коня, бика, барса, дракона, інших звірів; серед них навіть голова китаянки… Все це – на тлі вічного синього неба – «кек тенгрі», бо нічого іншого за краєм світу – немає.
Культ дерев, символів Дерева Життя, був у балтів та ґерманів. Коли в «Слове о полку Ігореве» автор пише, що «Дів кличе з дерева» – то це значить просто, що Бог вимагає жертви. Бо Дів – є Бог, Діу ґерманів, Дієвас балтів. На священих деревах – подобах Дерева Життя – Богу приносили жертви, вішали полонених; особливо – чернеги, ядвінги. Ці, колишні «меланхлени» Геродота, – найдовше, кажуть, трималися поганських звичаїв.
Якщо ми пригадаємо, що основним мотивом українських вишивок або народних розписів були дерева та птахи, то певно, що то не вишні та півники; радше Дерево Життя та птах Туруль, що його стереже.
З приходом християнства старі міти забулися, а от звичка, традиція, – полишились.
Не все так добре збереглося, дещо й зникло; звичаї занепадають швидше. Наприклад, звичай скальпувати убитих ворогів. Про нього писав Геродот, а Амміан Марцеллін твердить, ніби алани практикували його іще на початку н. е. Подібний звичай мали індіанці Північної Америки, а як вони насправді покинули старий континент іще 20–30 тисяч років тому, то це свідчить про велику старість цього звичаю.
Гунська епоха полишила нам підвалини нашої козацької культури. Побачивши на фольклорному фестивалі доброго українського козака на доброму коні, – ви бачите перед собою мало не гуна. Усе – чи не те саме: вислі вуса, оселедець на вибритій голові, шаровари, низькі чоботи. Широкий довгий пояс на кілька обертів та безрукавка. Зберіглися й довгі криві шаблі. Не зосталося, щоправда, золотих прикрас на конячий збруї, на середньому гунові їх бувало так, грам на 150. Пропали, шкода, замінившись на вогнепальну зброю, – й добрі гунські луки; майже півтораметрові, з кістяними кінцями, та сагайдаки, повні смертоносних стріл. На жаль, бо за леґендами Європи натягнути гунського лука могли лише гуни… А так, а взагалі… То саме подібні люди ходили з Белембером на Данпарстад ґотів, а з великим Аттілою, – до римських Цезумору, Орлеану і Аквілеї.
До речі, різниці зовнішності, які в гунів були радше соціальними, – у козаків перейшли на вікові. Довгі вислі вуса були привілеєм знатних гунів, або тих, що відзначился хоробрістю у боях. Звичайні гуни стриглися «під глечик» та мали вузенькі вуса. Згодом
