Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Великий Аттіла помер раптово, 453 у себе в Етцельбурзі. Правдоподібно, як і Аларіх, був отруєний нарешті візантійськими агентами, які на нього давно полювали.

Це привело до ряду невдач. Підступний конунг ґепідів Ардаріх, що снував змову проти Аттіли («Ґепідська Ліга»), піднімає ґерманські народи (крім ґотів) проти гунів, та у битві на річці Недао вирішується доля Паннонії. Вона належить тепер ґепідам та ругам. Столиця каганату, очевидно, знову повертається до Києва.

Гинуть у війнах з ромеями-візантійцями сини Аттіли, хани Ілек та Тенґізі, але каганат продовжує існувати. Та, не просто існувати. Бо відомо – золоті гунські данини сплачуються Гунії навіть і в правління Юстиніана Великого (527–565). Яке одноголосно вважається істориками за своєрідний зеніт могутності Східної імперії; за її чи не золотий вік.

Недовго пережив Аттілу його римський друг і ворог Ецій Флавій. Успішне протистояння гунам на Агрі Каталауні, яке, що би там не було, але відвернуло на час чергове варварське зайняття Ґаллії, – підняло його особистий авторитет у підстаркуватому Римі. А Рим – то є Рим. За Ецієм пильно стежить західний імператор Валентиніан III, якому він свого часу допоміг дістатися влади; чи не цілиться, бува, цей улюбленець народу на його місце? Та… не сушить собі голову, убиває Еція. Він був радше боягузом, ніж злочинцем, адже половина цезарів Риму була скинута кимось з підлеглих.

Консул полишив по собі родину та родичів, але – Рим є Рим, ніхто й не подумав за нього помститись; це сталося пізніше. Був весняний, соняшний та вітряний день березня 456, та цезар особисто тренував на Марсовому полі свої легіони, забувши, що іди березня не завжди бували щастливими для цезарів Риму. Але, звідкілясь під’їхали два вершники, два літніх гуни, з іще чорними вусами та вже білими оселедцями. Вони з холодною кров’ю убили імператора на очах у скам’янілих від жаху легіонів та так само неквапно поїхали геть. Ніхто й не подумав їх затримувати. Це були Оптила і Трустила – гунські побратими Еція Флавія, які ще тоді, багато років тому у своєму далекому Києві, – навчили римського хлопчика їздити верхи та стріляти з гунського лука.

Бо те, що дарується в Римі – не дарується в Гунії: то була гунська справедливість.

Однак, для Риму то був не перший дзвінок.

Західний Рим невдовзі припинить своє існування. Його добивають разом: череда зовнішніх невдач, переселення варварів у межі імперії та жорстока гризня за владу над гинучою імперією. Імператор змінює імператора, поки все не покінчується військовим переворотом. Його зчиняє командуючий імператорською гвардією, скир із Поділля Одоакер – син міністра Аттіли, конунга Едекона. Він відправляє на пенсію останнього неповнолітнього імператора – Ромулуса Августа (!), сина впливового сенатора Орестеса (колишнього секретаря та референта Аттіли) та вбиває самого Орестеса. Він – варвар, та розуміється на реаліях життя: рятує від Риму те, що можливо – королівство Італію; об’являючи себе її королем (476–493).

Але, Рим до кінця полишався Римом. За якихось півстоліття до загибелі Західної імперії, він (нема більше, чого робити) починає переслідувати інаковіруючих. На сході та на заході, одночасно, 426, виходять імператорські едикти, за якими іновірці (серед них найбільше було жидів та маніхеян, послідовників пророка Мані (216–276), – позбавляються права заключати будь-які юридичні акти, а через це виключаються з суспільного життя. Приречені на вигнання.

Простежимо за динамікою подій, вона заслуговує на увагу. Християнство, переслідуване ще за часів Діоклетіана (284–305), але проходить іще менше від півстоліття і воно зраджує себе, стає державною релігією своїх переслідувачів. Проходить іще кілька десятків років, і з 426 воно саме стає гноблячою та переслідуючою силою. Яка ж хутка моральна метаморфоза!

Але, підсумуємо коротко все попереднє. Отже, війни Аттіли остаточно підірвали сили Західної імперії, батьківщини рабовласництва в Європі. В цьому й був, напевно, основний історичний сенс цієї великої, хоч і такої короткої історичної епохи.

6. Аварська епоха

Війни Аттіли та його честолюбні наміри поширити терени каганату від Уралу по Атлантик, – не пішли на добре; навіть дещо підірвали сили України. Втрачено на користь ґерманських народів Паннонії (Угорщина), здобутку Ульдина та Ругили. Потім відпадають завоювання Ілека та Онега на Волзі, де з 490 року починає існувати Булгарський (Волгарський) каганат, незалежна держава волзьких народів. Там теж, ніхто нікого не утискує та живуть у мирі та добробуті багацько народів. Проте, булгари пам’ятають великодержаву, від якої пішли. Бо хан південних булгар – Аспарух, син Кубрата, – теж виводить свого походження з дому Аттіли. Це він 680 привів свій нарід із хозарської тоді Леведії, де їм щось не сподобалось, до сучасної Болгарії, римської Мезії.

Отже, для України політичне становище повертається до часів Белембера, принаймні – не гірше. Бо відомо, що візантійські золоті данини за мир продовжують надходити й у блискучу епоху Юстиніана (527–565) і Теодори; значить, не вмерла Україна й після Аттіли. Але, ми довго не чуємо про війни, не чуємо й взагалі про щось. Може так є тому, що: «Кожна мить війни озорена гучним словом літописця. Століття миру не залишили відображення у хроніках» (О. Сулейменов).

Але нарешті, 568 року, йде вістка про нас до сусідів візантійців. Бо, до двору кайсарова Юстина в Константинополі прибуває посольство з України, від гунів. Всі вони одягнені за гунським звичаєм, – шаровари з довгими та широкими шовковими поясами та низькими м’якими чоботами, вишиті сорочки без коміра. Та брокатові або шкіряні аттіли чи кептяри.

Трохи незвичною є лише їх зачіска: не один оселедець посеред бритої голови, а два – поруч. Крім того, на відміну від середнього зросту кремезних гунів, – вони всі, як один – високі. На голову вище від низькуватих ромеїв. Вище, часом, навіть рослих ланґобардів із Паннонії, гвардійців імператора. Такими Європа побачила перших аварів: посольство Кандик-хана від нового кагана Гунії – Бояна (567–604).

Попри всю свою нехіть до попередньої (бо – поганської!) історії України, про аварів згадує отой, «пєрший русскій лєтопісєц» у Києві.

В си же времена бысть и Обре, иже воеваша на царя Ираклия и мало его не яша; си же Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы, сущая Словены, и насилье творяху женамъ Дулебским: аще поехати бяше Обрину, не дадяше впрячи коня, ни волу, но въпрячи 3, или 4, ли 5 жен в телегу и повести Обрина; а